Павло Мовчан – Сутіч



Ти – жрець… у чунях… при вогні…
Стоять боввани кам’яні…
І дивляться у небо тупо;
Об’їждчик скаче на коні:
-З дороги геть! – волає в рупор…
Чиєсь обличчя, шлях якийсь,
Когось шукають, хтось зникає…
І камінь, наче хліб, розкис,
І хтось тебе за горло стис,
Ти б’єш крильми – не відпускає…
В пробудженні рятунок твій –
Розплющив очі: де ти? хто ти?
Горять фіранки золоті,
В повітрі – розчин позолоти…
Немає крил, зате синці
На шиї в тебе ледь помітні,
І ти стискаєш

у руці
Листок вербовий тоголітній,
І згадуєш усі слова,
Поволі страх виходить з тіла…
Верба… суха… вода… трава…
І жалива… душа прозріла…
Переінакшується світ
У дійстві вічних перетворень:
Верба вмирає, тане лід,
І крізь торішній лист прозорий
Побачив, як повзе на схід гадюкою
Вербовий корінь.
Знов забуваються слова, і страх місця їх посідає…
Ось тут жила колись вдова – від хати й сліду вже немає…
Лиш волохата жалива землі шкоринку розриває…
І об’явилась відкриттям у небі перелітна птиця,
Підтвердивши, що на життя не покладеш ніде границі:
Триває повсякчас злиття того, що дійсне,
З тим, що сниться.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Людина починається з добра твір.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Сутіч