Павло Мовчан – Туман



На тин натикався туман благуватий
І кілля трухляве, мов зуби, хитав
Та все наближався щомиті до хати
По стежці, яку із давен пам’ятав:
Примарний єством, та присутність відчутна, –
Він, світ поглинаючи, пам’ять стискав,
Наліг він на двері плечем всемогутнім-
У дошці зосталось гніздо від сучка…
Якась невиразність, розмитість суцільна,
Якесь розпадання того, що було,
Душа в цім безмежжі була ще невільна,
Поволі втрачала останнє тепло…
І крапало в морок з-під стріхи насіння,
Пелюстками кліпав

сліпий покрівець,
І бралась до рук сіра фарба осіння,
Яку не відмиє і дощ-сіянець…
Спізнився на літо твій поклик останній,
Що, листя пожовкле оббивши, упав,
І ти, захлинувшись холодним туманом,
На все натикалася, ніби сліпа…
З пітьми виступали загострені речі
І прагли зануритись в протини ран.
Нестерпне мовчання в глухій порожнечі,
Де тисячі голок занозить туман.
Поволі стає олов’яним волання,
І м’язи судомить холодний метал.
І впав, наче поклик, листочок останній
І губи розкриті тобі залатав…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Кочерга ярослав мудрий сюжет.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Туман