Павло Мовчан – Вагався дощ
1.
До кого, пташко, жалібно квилиш? –
Я перехожий випадково гаєм:
Хто спуститься, обізветься з узвиш?
Кого ти кличеш? – І сама не знаєш…
А чи заповниш криком пустоту,
Щоб обізвався голос безіменний,
А чи затчеш ти нитку золоту
В ткання широке і таке зелене?
Побіля губ уже стоять дощі,
Упали навзнак схрещені дороги –
Візьми мій голос доточи хутчій:
Кричи, кричи у небо до знемоги.
І відгукнеться хтось-таки, авжеж…
Хтось зглянеться на вперте покликання,
Як не відлунком – золотом пожеж
2.
Вагався дощ, то ткавсь, то уривавсь,
То прикидався снігом сам собі,
То надвоє чомусь перегинавсь
І задивлявсь у води голубі.
Дзвонив дзвіночок – ртутні пухирці
Сріблилися у птиці на пірці,
Кругліли звуки – нурилася плоть
В сполохану небесну прохолодь.
І глибшав зір, щоб осягнуть блакить,
Там б’ють ключі і тчеться синя нить.
І що ж побачив? – глибину струмливу,
Дзвіночок срібний, руку полохливу,
Плоть невагому, зрощену у ртуть,
Яку під руки птиці дві несуть.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Холод В забуте відро хтось дзвонив цілу ніч, Хтось пір’я надмухав у щілини віч, Хтось стежку промів од книниці до ганку Та вибілив крейдою діл та лежанку… І рясно на шворку знизав снігурів, І висмикав дим нитяний з димарів… В забутім відрі було льоду кружальце, В щілинах очей – невида-невидальце, І стежка текла від криниці в […]...
- Павло Мовчан – Зима поета Пам’яті П. Тичини Відчиняються двері: білих птиць білий вир; В тебе птиці сидять на руках і на віях; Білопташшя ув очі тобі хтось навіяв, – Як воно розшугалось довкруж голови! Примостився край столу… а птиці із рук, На краєчку зажури… а птиці додолу. Сам стаєш білим птахом, і криляний рух Переходить в круте лопотіння поволі. […]...
- Павло Мовчан – В зоомагазині Майстер опудал, облудал пташиних, Втиснувши в очі дві горошини, Ти підіймаєш крила на кпини, Їх підпираючи на патичини. В птичому царстві застиглого лету Що ти відтворюєш – власні прикмети? Власні жадання втілюєш в пір’я, Множачи, збільшуєш лахмів скарбів’я: Кані, куріпки, крячки, синиці, Небо збідніле – страчені птиці… Вилущив з пір’я душі крилаті: Форма спустошена, суть […]...
- Павло Мовчан – Сніги Ой, як пахнуть сніги! Голова захмеліла, І, учадівши, всох серед снігу будяк. Під ногами, поглянь, навіть тінь побіліла І біліє, біліє в очах березняк… Кім’ях снігу летить у безодню зіниці І, маліючи, тане в її глибині, І зникають у небі побілені птиці, І минають, минають раховані дні. Ох, як пахне життя! Особливо – минуле. День […]...
- Павло Мовчан – “Кропив’яним серпом, джерельною водою… “ Кропив’яним серпом, джерельною водою Мізинчика урізав – закапала роса, І голосом, поділеним надвоє, Гукнув тебе, як вітром написав. Хоча б, хоча б півзвуку чи відлуння, Хоча б, хоча б півкраплі співчуття… Розвіявсь голос, німота отруйна Затруює до глибини життя. До губ приклавши пучечку-сопілку, Росу спиваю, дмухаю, поглянь: Тремтить тоненька яблунева гілка – Здригається душа від […]...
- Павло Мовчан – Посівання Падав камінчик по опадах з неба, Простір світився снігами крізь тебе, Поле безплідне бігло з-під ніг, Щоб розповзтись на повісмо доріг. Нащо ти носиш зернину у жмені, Пальці від прорості в тебе зелені, – Де ти приткнеш її, як заховаєш? Суне переслідом воронів зграя. Кинеш наодлі – сніг весь збіжиться, Гору укриють пожадливі птиці – […]...
- Павло Мовчан – Порода З дуплистої липи меди витікають, мов смоли, додолу, І сунуть за обрій, шерхлюючи зазубні лісу, горбаті хмарини, І голос юрливий точкує ретельно повітря навколо, Аби захистити від страху прозору твою серцевину. Дуби мовчазні, та, проте, як завжди, тихоможні, Розлущують землю корінням, мішають чорнозем, І час випивають – зяють довкола улоги порожні, Присядеш у затінку – […]...
- Павло Мовчан – На латці – латка (З циклу “Відлуння війни”) І випив простір голос твій – Тепер шукай себе самого: Хоч видихайсь, хоч занімій, Одна надія лиш – на кого? Подесьбіч – муром житній лан, Ошую – золота пшениця. Попереду – росте бур’ян, Позаду – грона криці… Невже з тобою це було? А ти – чи був собою? Промита пам’ять, наче […]...
- Павло Мовчан – “дме вітер… “ Дме вітер. І снігом сухим замітає сліди на снігу, І плоть бугилова гуде, як сопілка. То протяг навстіжний зі снігом припали до губ, Щоб видмухать з тебе сльозину, від стужі прогірклу. Самотність яка! А відчуженість неба й землі? Так ніби на світі до тебе й людей не бувало… Здається, біжиш, а насправді – вмурований в […]...
- Павло Мовчан – Сон Лягав у спокої – прокинувсь у тривозі… І той вогонь, що тіло п’ятнував, Палив нутро… Я на щоці чув сльози… Напевне, плакав, а чому – не знав… Крізь штори світло рівно струмувало, Годинника вихоплюючи з тьми, І кожна стрілка, піднята, мов палець, Здавалась застереженням німим. Спинився час? Чи серце зупинялось? Не міг я навіть пальцем […]...
- Павло Мовчан – Ти І рот мені судомою звело, Повітря затверділо, наче скло, Не видихнуть, ні слова проректи, Заламувався погляд на кути. Оплавлений смолою, мов комаха, Я пізнавав все повновладдя страху. Перед очима застигав бурштин, Душа моя, приречена на згин, Ув’язнена навічно у живицю, Засушену нагадувала птицю, Що сліпо дивиться на лет швидких хвилин. Вода текла, та отвердів мій […]...
- Павло Мовчан – два дні Такі відмінні дні і кольором, і змістом: Учора – далечінь прозоро-молода, Сьогодні сам в собі, задмуханий до іскри, Замуливсь білий день, мов пойняла вода. І небо кам’яне висить важке над нами, А очі підведеш, побачиш глибину: Там тоне хтось, маха розпачливо руками, Дослухуюсь – чутно лиш тишу крижану. Сповзає зір важкий на зазубні й щербини, […]...
- Павло Мовчан – “Стук молотка, наповнюючи звори… “ Стук молотка, наповнюючи звори, Проріджував повітря непрозоре. Вкривали хату бляхою лункою, І бився звук об двері головою. Заслуханий у ритм одноманітний, Кивав ти головою ледь помітно. Так-так, так-так, – притакували звуки, Що чинять гоже майстровиті руки. Метал слухняний, камінь без спротиву, І дерево зростає полохливим… Але поглянь: достойно на осонні В траві побляклій спочивають коні. […]...
- Павло Мовчан – Відповідь Покликувач спраглий: чому все, для чого? Як нитка крізь голку, тяглася дорога Крізь серце – і рвалась: вузли на вузлах… Лиш дучка лишилась – гуде на вітрах, Мов випав сучок, і в плоть порожнясту Дощі затікають, негоди крапчасті. Чому?! – покликаю, мов знаю кого. І наче ступаю з води у вогонь. І, жару вхопивши, з […]...
- Павло Мовчан – Роздуми Час хутра минув, проступаюча зелень На повсті густішає, ширша щодня, Крильми одкидав перелітний метелик, Немов свою тінь на землі обганяв. Під вигином неба душа прямостійна Навшпиньки стає, аби хмари сягнуть, І вітру степлілого хвиля олійна Лягає на плечі, щоб постать зігнуть. На новому колі, на тім узвороті Не можу збагнути нічого про час: Це грудочка […]...
- Павло Мовчан – Світло Я повів почув, мой незримий хтось рухавсь, Та жоден листок на кущі не хитався. Судомою зору і дзеркалом слуху Когось видивляв, та ніхто не являвся. Чи промінь пройшов, бо побільшало світла, Тепла прибуло, зароїлася радість; Чи сіллю осіла вся спіль цьоголітня У гроні вина серед тихого саду. І плоть моя, світлом ущертно налита, Була запечатана […]...
- Павло Мовчан – Вибір Ой світе, світоньку, чи ти мені наснився, А чи судився літнім, як бджолі? Я лугом брів і щедро заросився, На рукаві пилок, як на крилі… І голос супроводжував гудючий: “Куди ти, чоловіченьку минучий, Куди ти йдеш, пошукуєш чого? Куди несеш у рукаві вогонь? Куди ти йдеш – попереду ж зима, Вона ж до кістки все […]...
- Павло Мовчан – “Не вимовчать, не висловить, не збути… “ (За мотивами творів О. Блока) Не вимовчать, не висловить, не збути Небесної крізної глибини, І треба стати будяком, щоб вчути, Як м’якне сніг під сонцем весняним. І сизий ліс, відвільглий для відлунку, Утілювався в голос мій і слух, Щоб затягти смолою кожну думку, Щоб думалось і йшлося без керунку, Бо все одно ти вийдеш на […]...
- Павло Мовчан – Традиційне Мов птичий заплідок – жовток утягую у себе. І дух, і сміх, і рух, і крок, І біль твій – в цямри ребер. Краду з очей я світла мить – зашпилюю, мов голку, У своє серце – хай дзвенить, гуляє хай осколком. І непритомна моя плоть, і стислось “я” у крапку Так, наче сотворили її […]...
- Павло Мовчан – Окремішність Все в світі спільне… спільний час… Я ж маю лише голос особистий… Нічого не привласнив про запас, Лише тебе, любове, я примислив. І шепотів, і думав: ти – моя… Ввібрав тебе у зір, вдихнув в легені, Ти ж, як вода весняна з ручая, Зміливши душу, витекла із мене. Навіть печаль належить не мені, А тільки […]...
- Павло Мовчан – З циклу “Натура” 1. Голос лісу Затамувавши подих, увійшов, Стіну розсунув, тишу розпечатав – І лопнуло повітря, наче шовк, Нараз відкривши темряву горбату. Сочився дим крізь тріщину в стіні, Тріщала ріщ, мов назирцем хтось крався, І, складений множинно в однині, Ліс завмирав і озиравсь у страсі… – Чом дух урвавсь, чому холоне кров, Тремтиш чому, мов чуєшся злочинцем, […]...
- Павло Мовчан – Відбиток ІІ Безглуздя самоти – це мимрення під ніс; Це – чути лиш себе, до себе ж обзиватись, Немовби голос твій в с в оє кубельце вріс, Повітря ж надовкіл намощене, як вата. Виходить з себе в ніч, виходити в астрал, Вертаючись назад у страсі на світанні, І вмощуватись в плоть, цідитись крізь кристал І думать: вихід […]...
- Павло Мовчан – Сорочка Розповзається сніг і сорочка торочиться знизу, І розмокла рука семипало стискає клубок, Голка в губи вп’ялась – хутко нитку пронизуй, Щоб востаннє зробить металевий ковток… Пришпили отой сніг, зламай ним нетяму І не дихай, щоб простір не збігся в рубець, На сорочці твоїй червоніє пропалена пляма, І запліднено кров’ю голчаний вершець. Непритомні вуста випускають краплину, […]...
- Павло Мовчан – Так із ночі у ніч О четвертій сторожі нічній, Коли тоншає мідь і стають полохкішими губи, У фортечнім вікні Ти посвітич запалюєш, люба, І тонку павутину спускаєш униз по стіні, Щоб здійснить в таїні це єднання, йменоване шлюбом. Ой, ну що ті віки та замки заржавілі – Із твоєї руки волокно заметілі Простягнулось, як міст, до мойого вікна, Де така […]...
- Павло Мовчан – Братські зусилля Ворота в небо знають тільки птиці, І погляд вгору можна не підносить. Знайшовши отвір в безвість у криниці, Послухать можеш, як вода голосить… Колись всім миром копана у полі І висвячена духом чудотворця, Вона цвіла, мов крин, на видноколі, По цямрини налита небосонцем… Вниз головою з лемешем на шиї Жбурнули в неї ратая весною. Зусилля […]...
- Павло Мовчан – Марії Примаченко Виростає кричма слово, Наче півень на тину, І лякає лунко знову Гомінку самотину. Перекинься карим зглядом Через хмизяні дими, Весняну веселість саду В розкіш літа заломи. А летючій низько птиці, Що згорає на льоту, Намалюй співку криницю, Щоб стлумила жаготу....
- Павло Мовчан – Система виміру Прикметливий, ласкавий, обдарований Твій погляд вабив, свіжоустий спів Наповнений був світлом негріховним І линув голос, звільнений від слів. О посестро, скитальнице боляща, Не розминулись ми, а розійшлись, Там був гайок, а ми гадали – хаща, В якому всі стежки переплелись… Заблукані, ошукані, безсилі, Самі себе гукали ми тоді, І падали відлунки однокрилі, Як пелюстки, на […]...
- Павло Мовчан – Через товщу простору та часу Далекий поклик зваби та жаги, Журо моя, далекосте співуча: Вже вийшов голос мій за береги І обрій перевищив, наче кручу. О невимовносте, нетанність крижана, Вже крізь яку і зелень проступила. Та в поклику ні берегів, ні дна, І зглибити його, як біль – несила. До губ тулю дуплянисту дуду, Видмухую не голос, а пилюку. Повітря […]...
- Павло Мовчан – Розорана могила 1. Пилок часу ліщина трусить на перелоги голубі, Я загублюся, віднайдуся, як ніж в руці, Сам у собі. Але, шукаючи, я втрачу те, що невтраченим вважав Та неубутним, так неначе об вітер притупив ножа… І погляд каменя не вріже, пилок спаде, Збіжить блакить, Ніч висходиться, як на дріжжах, пітьма Бродильна зашумить. На дні її себе […]...
- Павло Мовчан – Олень і рись Ах, дикий вершник! Стелить груди Нестямний олень по землі. Вже смерть в кривавому вузлі Зв’язала плоть і дух повсталий… А тінь на віття натикалась, І залишалися сліди від мовчазної боротьби На зміщеній порушній площі. На прощу скаче шпарко дух – В очах розщеплений, потух Осінній день, останній глас. Рись оленя так загнуздала (від спини аж […]...
- Павло Мовчан – Останній сніг Відбуваючи покуту, Білість втративши лунку, Мов ганчірка, сніг забутий Дотлівав собі в ярку. Вкритий рваним шаром бруду, Він відразу викликав: Сніг – не сніг, якась полуда Чи облуда ворушка. Споневажений землею, Він відблискував сталево Недоречно при траві, Переживши власний вік. Та комусь він був потрібен, Хтось відвідував його, Хтось, хто танув теж безслідно, Кого чистий […]...
- Павло Мовчан – Протиріччя Вскую печальна єси, душе моя? Вскую смущаєши мя? Із повчання Володимира Мономаха Єдність, єдиний, єдність, єдине… Сутність твоя неділима, людино. Глина потульна, просякнута духом, Вічне стремління, означене рухом… Ти – це і ти, це і ті – різнойменні, Шлях же до них від княжого “мене” Через обмеженість власного слова. Глина потульна – спільна основа. Пальці […]...
- Павло Мовчан – “Біля груби так святково… “ Біля груби так святково Вип’єш чай і будеш знов Переважувати слово, Що вимірює любов. Треба руки нам зігріти, Не сполохавши вогонь, Й наректи словами літа, Ну, скажи ж мені, кого? Може, рань цю випадкову Чи схвильованість руки, Що трима квітчасте слово За шовкові торочки? Може, пахощі суничні Важко схилені на стіл, Наректи якось незвично, Взявши […]...
- Павло Мовчан – Борозна Полив’яно-струмно шляхи розлилися, По обрію щедро хтось поле засклив, А в ньому лиш жайвір дрібненький відбився Та хмари, що з воску за ніч натекли. Спливала за полиском скирта соломи, Мов нагад доречний про вічні труди; Побачений світ ніби став незнайомим, Так, ніби із мандрів вернувсь ти додому І в люстрі побачив себе – молодим… Відсиріли […]...
- Павло Мовчан – Лічба Многовмістима ця лічба Все зрахувала: дати, роки І розіклала на губах Минувшину на “доти” й “доки”. Розкинеш руки – ось який Цей світ, цей простір, ця хвилина, І рветься, рветься край руки Невпинноткана павутина. На лікоть змірять, на ступінь, На власний зріст, на власний голос І розтягнуть тягучу тінь – На всю довжінь – тонку, […]...
- Павло Мовчан – Лягти горізнач у траву Я не один – в сусідстві мурашви – Уплетений в густе ткання трави: Вбираю неба глибочінь ув очі, Сухий ручай струмкоче по обоччі, Засвідчує, що він іще живий… Висить сорочка на сучку смиренно, Байдужа і відчужена від мене, І я – наче дозріла вже зернина, Що вилущилась із лушпиння нині. Землице рідна, ти вуглієш в […]...
- Павло Мовчан – Полеміст Іван Вишенський – О горкое твое панство! О окаянная твоя роскош! О бедное твое весиле! Іван Вишенський Яко наг, яко благ перед вами – навстіжний, Від зуроків ні голки, ні нитки нема, І кульбабка в устах – закипаюча ніжність, Під ногами під босими ходить зима… Всю нерівність доріг, гостроту мандрівничу В свою плоть заскалив, холоднечу ввібрав, Вгамував […]...
- Павло Мовчан – “Птах, що дарує мені висоту… “ Птах, що дарує мені висоту, Пес, який вірить в мою доброту, Дерево, щедре на зрілі плоди, В пальцях розімкнута ніжність води – Всі ці ознаки моєї судьби (все від піщинки ув оці – до скелі), Все пропливе, промайне каруселлю, Тільки побачу, та тільки ж побачу, Як безголосо хто-небудь плаче. В білих долонях горе холоне, Терен […]...
- Павло Мовчан – “Цей мох – на двох… “ Цей мох – на двох; Куди не глянеш, Стоїть притомний літ Весняний, Хоч до весни – гай-гай!.. колись… З беріз ми соку напились, Все ходим і когось гукаєм, Й відлунок кожен, наче спис, У свої руки заплітаєм. Що нам до того – мох чи пух, Чи ниття те, що в’яжуть птиці, Єднає нам і зір, […]...
- Павло Мовчан – “Сосновий шум, дрімливий, колихливий… “ А я у гай ходила… П. Тичина Сосновий шум, дрімливий, колихливий, Мов запевняв: хто слуха, той щасливий, Бо нуриться свідомість у глибінь, Де, мов листок, торішня плава тінь, Зозулею забута в перельоті, І пахне м’ята забуттям в дрімоті. Але крізь шум просочувався дзвін… Він колами низавсь з усіх сторін І, визволивши серце з окуття, Нагадував […]...
Читати твір два сини скорочено.