Павло Мовчан – “Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу… “



Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу,
Про вічне думав він: про камінь та метал,
І зляканий гвіздок, немов хробак, пролазив
Крізь товщ вербових плахт, бо смертне пам’ятав.
Байдужий молоток, заплішуючи отвір,
Орудував рукою слухняно: мах-по-мах,
І цвяхом став язик, залізним цвяхом в роті –
Від стукоту здригавсь і цокав на зубах.
А в мізкові снувавсь, мов мідяна дротина,
Предовжелезний звук, нездалий на слова,
А молоток клепав без пауз та спочину,
Хробачився гвіздок, і пухла голова.
І, перевівши дух, на тин

він кинув оком:
– Оце ота, межа, що простір розділя?
Невже ж вона в тобі така ж, така ж висока,
Поділена невже й під п’ятами земля?
Та ж перетрухне все: і дерево, і кістя,
І брилу кам’яну з могили скотять вниз…
І що тобі усі оті тисячоліття,
Де числа й імена в протяжний звук злились?
В повітрі меж нема, а в часові – тим паче,
Зусилля ваших рук лиш скріплюють гвіздки,
Що шиються углиб, немов в’юнке хробаччя,
Бо гатить, гатить час, як ручі молотки… –
Пошпуривши під тин усе оте знаряддя,
Він випроставсь і враз побачив хмари плин:
Крізь неї промінь ріс і прямо в очі падав
Стовпцем дрібних дрібнот – кружляючих хвилин.
І все він розумів про марницю та межі,
Про те, що втратив вже, і те, що вже набув,
Усе він розумів, докіль за плином стежив,
А очі опустив – і все, геть все забув…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Геноцид у романі уласа самчука марія це.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу… “