Головна ⇒ 📌Вірші ⇒ Павло Мовчан – Відчай (поема)

Павло Мовчан – Відчай (поема)

Першу сторінку рукопису 1972 року
Було загублено у видавництві.
З пам’яті автор відновити не може.

… чи в гронах наливних,
Чи в пензлях перепалених
(щоб відчай цей відліг)?
Чи ж повернутись спиною
До світу і чекать,
Як крапля – ягодиною –
Скривавіє в руках…
Відлунок округлявіє
(чи золотий горіх?),
І раптом забіліє
На Овера1 сніг,
Сніг…

В тарілці оселедець п’яний
Слухав, як хлюпає вино,
Як гострі руки барабана
Кололи зачапіле дно.
А пальці п’яного музики

/> Кларнет душили з усіх сил,
І кільця рубаного крику
Котились весело під стіл,
Де язикаті черевики
Охоче мучили кадриль…
Вино зелене –
Сльозо, від мене
Відлинь, відлинь!
Шалений чашнику,
Трунку долий!
Сап’янці в танці – навперебій…
В порожній склянці був буревій.
А чашник з пляшкою стоїть,
Мов Бог,
Стіл важко повза на чотирьох…
– Що це за тризнище? – спитали
Його два куцих з-під стола,
І жаровиння вакханалій
Зненацька вигасло дотла.
Відчувши, як вступає сила
У немічну, нужденну плоть,
Він взяв виделку, наче вила,
Аби когось

та заколоть.
Коли офіра добровільно
Принесла очі – на лиці,
“Бий!” – друзі крикнули підстільні,
І… кров заквітла в кулаці.
Це ремесло простим-простюще:
Пізнать потульність тіл чужих
І крик, і ляк людської гущі
Сконцентрувати на ножі.
– А справедливість там, де зброя,
Яку не поточила ржа,
Де “праведна” рука “героя”
Закон рослинний зневажа… –
Він після гульбища страшного,
Як благовістилось на світ,
Безокого побачив Бога
Біля розчинених воріт.
Той перст караючий на губи
Поклав йому, як знамено:
– Ти вічною лозою будеш,
З якої чавлять лиш вино.
Тебе душитимуть, допоки
Буде слухняною рука,
Коли остання крапля соку
Збіжить з ножа садівника.
– Вино зелене –
Сльоза від мене…
Був би вином на твоїх вустах –
Гроно п’ятірне не вироста.
Як же нам далі жить, розкажи!
Ждуть вакханалій гострі ножі.
Будуть музики,
Буде кадриль…
Вкоротить віку
Кому ще хміль?..-
Коли підніме березіль
Лози відросток, наче берло,
Воскресне знов рослинний біль,
А також – видива химерні.
І, будучи в людській подобі
З рослинним серцем і життям,
Він знатиме: нема на той бік,
Як і на цей бік, – вороття.
З пасторських рук –
Ложечку крові –
Зменшаться, може,
Муки Христові.
Червона ящірка
В рота втече –
Чортячий чашнику,
Н а л и й щ е!

3. С п о г а д

Ніж в прожилках червоних
Лежав на видноті,
Натужно по іконах
Всміхалися святі,
Бо додавалось меду
Щедротно до куті.
Похрещено весь посуд –
Від чарок до горнят,
Втопились босі ноги
В кучерики ягнят.
І швець, підливши лою
До вигаслих лампад,
Почаркувавсь з собою
І мовив: пийте вряд!..
Я, взявши глека з столу
До куцої руки,
По полотняній льолі
Розсипав вишеньки.
І каламутним зглядом
Утупився в куток,
Де, вивернутий сподом,
Горбативсь кожушок.
Хтось тупцював у сінях,
Не важачись ввійти,
І золотим насінням
Кропив глухі кутки.
А звізди з-над Сіону,
Заломлені в вікні,
Блиміли однотонно,
Як краплі кров’яні.
І з висоти народин,
Де мука й благота,
Спускались до-о-вгі сходи
До куцого хреста.
І в смакових пророцтвах
Наливок весняних
Вже чулась терпкість оцту,
І гіркість чулась в них.
І ніж – в тонких прожиллях, –
Що згляд мені обпік,
По безсловесній шиї
Легко ходив, як смик…
Зловивши вогник в пучки,
Швець встав, і хрест поклав,
І відійшов беззвучно,
Як привид, – від стола…
Сиди собі і думай
Чи згадуй давнину,
Аби не знати суму
І цю самотину.

Ось так, як є, мороковито
Врізьбились тіні в битий шлях,
Що каламутився копитом
І розпинався на стопах.
Ані скорботи, ні згасання,
Ні крику, що урвався ріст,
Хоч птиця падала, мов камінь,
В криницю, вкопану до звізд.
Погнуте небо в перельоті
Втрачало звільна висоту,
І щік смиренних позолота
Перецвітала в чорноту.
Від яблука – рука скругліла
Хотіла викруглить кути,
Все гладила канчасте тіло
Незрушеної гіркоти.
Лестиво літоросль стелилась,
Завжди прихильна до стезі,
Де засипались сумно пилом
Глухі, як ніч, колодязі.
Відкіль кривавиться рожев’я
І трісли судини чиї,
Із-під ножа узяв невже ж я
Цівки – в долоню – ручаї?
І крастись так попід тинами,
І кров’ю двері значкувать,
І класти плями п’ятипалі
На всіх підряд, на всіх підряд…
Жертовне вогнище роздмуха
Холодний подих з западин,
Знов бігти в темінь що є духу,
Бо удогонь ітиме згин.
Прирікши на ганьбу повсюдну
Свою відвагу і свій страх,
Переламаю привселюдно
Напополам зраднецький шлях.
А далі буду чвалувати
Уздовж нужденного життя
І до тремтіння – в пучках – знати:
Назад немає вороття.

А мені так хотілось створить
Щось таке хоч і просте, але
Довговічне.

Де пальці защіпок держали
Охриплі двері од вітрів,
Де домовик, забитий в шпару,
Від призвісток лихих тремтів.
Бо обтинач в руках хазяйки
Блягузкав голосно з горшком,
І піч молола без утайки
Своїм червоним язиком,
Що спить вона з домовиком.
Вже мислила себе окропом
Вода в ту виважену мить,
Коли був певен тихий попіл,
Що він не для тужби лежить.
І тільки півень-імператор
Не знав, що жде на нього ніж,-
Він криком шпарки конопатив,
Щоби не витікала ніч.
Та лихо двері розчиняє
І пересовує поріг
За пруг сльози, межу печалі.
І ніж, що визрівав ночами,
Вшановує почержно всіх.
І, обсмоктавши ніжну ніжку,
Згасивши згагу молоком,
Він перецінював у ліжку
Життям освячений закон.
На курячім пуху дрімотно
Лежалося… І дощ ламавсь.
Та що це? – у вікні супротнім
З’явилась птича голова.
Високий гребінь цвів, мов квітка,
І дзьоб, як голка, скло прошив;
І червоняста бігла нитка
До втиснутої в пух душі.
І щоб не бачить кров злочинну,
Він двері прочинив скоріш,-
Спалахонув перед очима
Хазяйчин добровірний ніж.
Лиш домовик давився сміхом,
Немов звертаючись до дня:
– Коли приходить гостре лихо,
То двері навстіж прочиняй.

І дійсно, креслене пташками
Високе небо в скло ішло,
І важкодухо ломикамінь
Худе розпростував стебло.
І, розтуливши шкаралупу,
Пташа обтрушувало дріж,
А в агницькому оці скупо
Купався ворохобний ніж.
День зачинався хтозна з чого,
І перший порух не запав
В щертований туманом погляд,
Як в рану соляна ропа.
Роз’ятрене до кровотечі,
З-під п’ят шпувало джерело,
І вись чекала заперечень
Простим воронячим крилом.
На в с е с в і й ч а с…
І свій початок…
Торкнувшись думкою стежок,
Вчував: через віків десятки
Кладе стежину до думок…
Пощо в яскинницю обжиту,
Коли сплять вої кам’яні
І витовкла лошиця жито
Вкрай, до останньої ступні…
Пощо цей сполох охололий
В каблучці посинілих губ,
Коли кинджал навперек горла
Освячує смертельний шлюб?
Де, з чого лихо почалося
З тією кровію, коли
Червоні висіялись роси
На свіжотесані столи?
Фарбується кожна хвилина,
Бо маятником тне різник
І почеревину, й груднину,
Тяжкий продовжуючи лік
Всьому, що буде, що було,
Що є, – нескресно все зникає,
Відлуння тільки відлягло
В несхильний тугомовний камінь.
До болю-іскри слів визнань
Від нього кайла зажадають,
Зведуться тіні споминань,
Перевеслованих кайданно.
На в с е с в і й ч а с…
І на бруківці
Рослинний крик і біль людський
Вчітковані, немов на плівці,
При допомозі різників.
Він, перш ніж вихопить сокиру,
Офіру оком розтина,
І крик, що видобувсь з офіри,
Вбиває кам’яна стіна.
І досить часто в кам’яниці
Зі стін виходить тінь жаска
І, реготнувши, тонколиця,
В дверній шкалубині зника.
Оце іду, і скрадним кроком
Частую рінні кругляки,
І чути хлипання глибоке
Давно пощезної ріки.
І труться, тратячи наріжність,
У роті зболені слова,
І підступа до горла ніжність,
І все мовчанням залива.

Басова стежка заніміла,
Ковтнувши зернят лободи,
І тягне підупалий дим
Своє неупокірне тіло…
Як первотворно розкотився
Мій простір на десятки гін,
І ледве-ледве умістився
В огром – цей непомітний дзвін,
Що б’є завжди одну потребу,
Одну нуртує каламуть,
Аж круглі лопаються ребра,
Коли його тихіше б’ють.
Куди там дзвони похоронні,
Як неугавно день за днем
Зашморгує один – верховний –
Тугіше – обрійним кільцем.
І стебла рук, і ніг коріння,
Й кульбаб’я молодих голів,
Що важать, де приткнуть насіння,
Бо вигвинтилась з черепів
Каміняччя стежина звивна
І буде п’яти лоскотать.
Коли на ній так супротивне
Зіткнеться двійко оленят –
Іскрицю викрешуть з розгону;
І дзвін гвалтовно закричить,
Що літо скулене, потворне
В пуху кульбаб’ячім лежить.
І по голівках дим завзято
Залізний гребінь проведе,
І вибачиться, що не стято
Усіх голів на даний день.
Мовляв, до завтрашніх приходин
Вам танцювать в одній петлі
І слухати, як дзвін свободи
Співає сонячний політ.

Розкриті мовою вуста
Уже проречисто тремтіли,
І погляд люто обертав
Дощі розсипчасті на стріли.
Де кожна лінія була
Відгострена і тим смертельна,
Тінь пересохлого стебла
Творила захисток ретельний.
Від хвилі трепету – на скон
Дві птиці сну ураз злетіли,-
Гнів люто випік п’ятаком
Цілкого яструба на тілі.
Вживаючись в єство чуже,
Він вільно в об’ємі просторивсь,
Влягавсь у тіло, та невже
Людську статуру геть спотворить?
В собі відчувши важкість крил,
За спину злякано ховаю:
Хай думають, що херувим,
Відбившись од своєї зграї,
Блукає по людських стежках
І мучить землю під собою;
Їм невтямки, що кров хижка
Ладує крила до розбою.
Де рвуть щодня з джерел квітки
І замикають вітер в листя,
Посеред ночі смолоскип
Зросте нараз іскристо.
Ох, то все гнів. Він осоку
І шпичаки тернові гострить
І самогубцеві в суку
Свободу розкрива і простір.
… Складають крила яструби
По-ангельськи собі за спини,
Ростуть з каміняччя – хліби,
А з вод початих – вина.
Розпрочинилися вуста –
І вийшов звук іржавий,
Бо битись в кігтях перестав
Співучий надто жайвір.
Порожнє небо надовкіл –
Як вилузаний сонях;
Ростуть кущі дощаних стріл
Під крилами достойно.
Так легко з пам’яті воскрес
Безлюдний степ і стебла,-
Зірвавсь він каменем з небес,
Націлившись у себе ж.
Тут тихість; осклеп цей чи плоть
Шовкун, напевне, виткав,
Бо чуть, як хтось на свій клубок
Мотає його нитку…

Передчуваю твій прихід,
Моя гріховна ностальгіє!
Ще мить – і доброчесний світ
В уяві згаслій побіліє.
Передчуваю каяття
Й покуту досить запізнілу,
Що збудував своє життя
З чужої схеми неуміло.
Де не стачало прямоти,
Наріжним каменем клав спогад
І гострі обминав кути,
Щоб не стривожити нікого.
Про всякий випадок лишав
На дереві плоди доспілі,
Міркуючи, що є душа
І в них, як у моєму тілі.
І раптом просто на весь зріст
Минуле темнолике встало,
Прожитого списавши зміст
На кам’яній важкій скрижалі.
Одначе знаків не вчитав,
Накреслених дбайливо-рівно,
А в підмурівок їх поклав
Для значно вищої жертівні.
І на приносини святі
Вділяв щодня часи облудні,
Вчуваючи на самоті,
Що полишилась хвиля судна.
Нехай настане рішенець
І кара більша хай по змозі,
Бо вже перервано терпець
І помста вже давно в дорозі.