Павло Мовчан – Вільна душа

Related posts:

1. Павло Мовчан – душа прозориться до дна Ніяковіючи Цвіте жовтенький підбіл. Пахнуть трави. Жовто-зелено, кучеряво Берези повняться. Теплінь… І на прозору волосінь Нанизує хмарини жайвір. Скрипить, розхитана іржаво, При окоренку вербна тінь, Мов скаржиться: така світлінь… Така ясінь! Лункі долоні Тримають склянки сонцеповні, І вінця тануть на губах, І, наче свічка в дзеркалах, Плід світиться в жіночім лоні. І вінця обрію склодув […]...
2. Павло Мовчан – “душа твоя не коло мене… “ Душа твоя не коло мене – В безбарвних снах тебе нема… Безбарвніє й трава зелена, День, мов сторінка та німа, Де проти сонця букви зблякли, Але й уяви теж забракло, Щоб з жовтизни тебе гукнуть… І голосу останні краплі Спромігся мовчки проковтнуть… По шию – холод, ні, він в роті, Що навіть важко продихнуть, І […]...
3. Павло Мовчан – Приростання Сніг скам’янів і розцаривсь по небу свавільно – Спробуй з-під нього хоча б бадилинку добуть… Біла сорочка пристала до тіла так щільно, З шкурою треба здирати, аби розстебнуть. І на ходу прикипають до снігу підошви, З тілом доводиться їх – що не крок – відривать. Плями червоні згодом затрусить пороша, Але на тілі буде довічна […]...
4. Павло Мовчан – Зайвина Звиваються лінії, сходяться в плями; Твоє віддзеркалення в тебе ввійшло: Злилися очима, зійшлися губами, Та виявив зайвим щербате крило. У воду замислено довго дивився, Неначе причину в глибинах шукав: В порожньому дзеркалі й іскра не зблисне, Відтята водою, холоне рука. Часу струмування хіба роз’єднати? – Суцільність і плинність життя й течії… Виходить, що й ти […]...
5. Павло Мовчан – Весняне сонце Тепер навіщо, сонце, ніжності? Немов й не ти мене ізрадило. Відчутні весняні розбіжності, Сумні твої денні оглядини… Смолисті пальці позлипалися, Волосся круто пересолене, П’явки очей порозповзалися – Вже не зв’язати їх і колесом… Неначе суччя з тіла випало – Струмує холод усередину, На вітрі голосно поскрипую, Покреслений уздовжньо крейдою… Тепер ведеш по зморшках променем, Губ […]...
6. Павло Мовчан – Контрасти Тут Бог пройшов на білому біліше… Так ніби дмухав, а не йшов поволі… І бачення було у нього інше: Широке, кругове, по видноколі… А я слідком… провалювавсь по шию, І об карлюччя погляд дер на клоччя. Снувалися сніжини мурашині, І сажа плямувала непороччя… Сліди з-під ніг низалися обруччям, Стискався зір обіддям, що дзвеніло… З-під снігу […]...
7. Павло Мовчан – “Ще вчора заглядав, як в сховок, до гнізда… “ Ще вчора заглядав, як в сховок, до гнізда, І бачив щілин шість, шість отворів жаждливих, Зозуля перелітна вже з голосу спада, І зелен-світ постав сьогодні, наче диво… Спустошилось гніздо, і ти немов збіднів, Бо ж до колишніх втрат щось нове додалося, Виходить, збагатів: додав до інших днів І листя, пташенят і… все, що віднялося… Та […]...
8. Павло Мовчан – З двох боків (“Позбудься, камене, камінності своєї… “) Позбудься, камене, камінності своєї, Горбочком стань потульним для ноги, Стань глиною вологою чи глеєм, І вийди, водо, геть за береги. Ти, дерево, збуди закостенілість, Продовжся мною чи мене продовж; Душа струмлива розмиває тіло, Що стало широченним, наче дощ… Життя безмірне ген аж по крайнебо… Тебе нема… є краплі дощові, Сторізний камінь, дерев’яні ребра, І кущ […]...
9. Павло Мовчан – Кора Руками охопив, – а під корою сік. Під пальцями членується галуззя, Під пальцями і форма листяна, Під пальцями і шумовиння, Під пальцями і гнізда щебетливі. Ой дерево, покладено на зливу! Як жили висотало з неї – зацвіло. З-під пальців визволялося крило, І мавка вимальовувалась чітко В зелено-позолочених багнітках… А дерево чухралось на вербаб’я: Фашини – […]...
10. Павло Мовчан – Світло Я повів почув, мой незримий хтось рухавсь, Та жоден листок на кущі не хитався. Судомою зору і дзеркалом слуху Когось видивляв, та ніхто не являвся. Чи промінь пройшов, бо побільшало світла, Тепла прибуло, зароїлася радість; Чи сіллю осіла вся спіль цьоголітня У гроні вина серед тихого саду. І плоть моя, світлом ущертно налита, Була запечатана […]...
11. Павло Мовчан – Небесний вітряк (на мотив Чурльоніса) Крізь хмари проломи, крізь срібні прорізи Просиливши крила, небесний вітряк Повітря молов, і пахло залізом, Бо землю захвачував промінь-гостряк! І сипалось мливо потічками світла, Коня притрусивши у лузі й траву, А ген, спорошивши тополю столітню, Нагнуло, хоч вішай тугу тятиву… Мололось повітря, і сипалось мливо Сріблясте, сипкасте на скроні тобі, І ти, як зі снігу, […]...
12. Павло Мовчан – Валун Насльозило, навіяло – шаром ропи затягло… День, неначе віяло, склався у смужку – як не було. В промінь протягу збилося, струмом потужним пішло. Листя променем зшилося у широке крило… Хата наче на свято – немає кутків, І півні дзвінкороті викрикують двійко заучених слів: “Миром, світлосте!” – з яблуні, з молодого вершка… Перемішані, зв’ялені: тут плоди, […]...
13. Павло Мовчан – За мотивами “Ворона” Едгара По Переінакшив все минуле: Тепер тебе там не було. Був гайворон замість зозулі, Та й то лише з одним крилом. Був степ, напоєний вітрами, І спис, засторчений в блакить,- І нас вже не було між нами, Була якась тривала мить… – Стривай… Але ж було минуле! – Був гайворон… і степ… і спис… То тебе доля, […]...
14. Павло Мовчан – Житло Навчились думать – ну про що? – Утупившись у шибку. Сотає вітер білий шовк, Морозяную нитку. А в кожнім дереві – дупло Очима тліє дрібно; Та раптом дятлове крило Розпорошилось срібно… А наше житло – то є ми – Воно луна, то нишкне, Похрускує собі кістьми, До протягів навикле. В суглобах житла – тіла ритм, […]...
15. Павло Мовчан – Нічний гість (Балада) З губ знявши усміх, мов каблучку, Він без потайності сказав, Що вчора селезнем літав, Та хтось в крило йому улучив – Бо раптом рану показав… Та ще додав, що він – криниця, Та хтось прийшов води напиться І джерело замурував… – Нутро замкнуло крові краплю… – При сухорукому багатті Криниця пригадалась раптом, З якої води […]...
16. Павло Мовчан – Сутіч Ти – жрець… у чунях… при вогні… Стоять боввани кам’яні… І дивляться у небо тупо; Об’їждчик скаче на коні: -З дороги геть! – волає в рупор… Чиєсь обличчя, шлях якийсь, Когось шукають, хтось зникає… І камінь, наче хліб, розкис, І хтось тебе за горло стис, Ти б’єш крильми – не відпускає… В пробудженні рятунок твій […]...
17. Павло Мовчан – Надра родові Ти – спогад сам собі і нагад про майбутнє. Знайшов ти жилу світла у надрах родових. І покоління всі в тобі людські присутні… Ти згорнутий словник слів мертвих та живих… Чому ж ти зубожів і сам себе обмежив Теперішнім лише та лушпайчастим “я”? Розставлені густі скрізь дротяні мережі, І межові стовпи по обріях стоять… Не […]...
18. Павло Мовчан – “Підступається захват до губ, як вода… “ Підступається захват до губ, як вода, Вилітає вільхівкою вигук з гнізда. Відлітаючи, тане. Хитальне крило Нагортає хвилясто на обрій тепло. Огортає проміння тонким сповиттям, Видихається швидко прожите життя. Що не подих – солодшає в роті пиття, Прагне голос з безмежним мовчанням злиття. Павутина блакиті, почавшись від вій, Сповиває пташину на спогад в сувій. Тільки жили, […]...
19. Павло Мовчан – “Не крилить крилець пташка грудкувата… “ Не крилить крилець пташка грудкувата, Присохла до сучка, і оком не звильне З снігів високих, з білої загати, Що стримує повітря весняне. Себе високим деревом відчувши, Вона скрипить і гілкою маха, Злились в одну дві половинні душі – Всихає гілка, то й крило всиха. Та чути їй, як гостриться сокира, Як в корінь її жили […]...
20. Павло Мовчан – Сніги Ой, як пахнуть сніги! Голова захмеліла, І, учадівши, всох серед снігу будяк. Під ногами, поглянь, навіть тінь побіліла І біліє, біліє в очах березняк… Кім’ях снігу летить у безодню зіниці І, маліючи, тане в її глибині, І зникають у небі побілені птиці, І минають, минають раховані дні. Ох, як пахне життя! Особливо – минуле. День […]...
21. Павло Мовчан – Казка Хто-не-хтось, де-не-десь, з деякого царства Стрілку висмикнув з небес, мов пір’їнку з пташки; Хтось чомусь її узяв, щось чомусь згадавши, Рушники комусь хтось ткав, душу кляв пропащу, Шкуру жаб’ячу палив наповіщось люто, Каменю клубок котив, відбував покуту… Шлях світ за очі проліг десь чогось шукати: Не знайшов, не вмів, не зміг, не здобув, не втратив… […]...
22. Павло Мовчан – Пограниччя Це все було. Було це все зі мною. Розмитий і задивлений водою, То я стояв на березі тоді, Коли повітря шилося стрілою І вигуки лінали молоді: -Агов, тогобіче! Осначе криги й ряски, Де твоє остя з кістя й луски? Чому твої цибайла дибулясті Не можуть течію перебрести: – … І гнівавсь я. І кидав каменюку […]...
23. Павло Мовчан – Балада про пташку Замисленим запахом льон засинів, І вибухли соняхи – у далині, І певність на Вічність вода засвітила У нуртах глибоких, блакиті горнилах. Сиди, пий меди молоді з соломинки – Дароване літо усім для зажинку. Нехай спочиває душа під вербою, Що з дудки співкої зросла над тобою. Байдужий дударю, в порожньому вусі Кропив’янка спить, посивівши у скрусі: […]...
24. Павло Мовчан – Зима поета Пам’яті П. Тичини Відчиняються двері: білих птиць білий вир; В тебе птиці сидять на руках і на віях; Білопташшя ув очі тобі хтось навіяв, – Як воно розшугалось довкруж голови! Примостився край столу… а птиці із рук, На краєчку зажури… а птиці додолу. Сам стаєш білим птахом, і криляний рух Переходить в круте лопотіння поволі. […]...
25. Павло Мовчан – Холод В забуте відро хтось дзвонив цілу ніч, Хтось пір’я надмухав у щілини віч, Хтось стежку промів од книниці до ганку Та вибілив крейдою діл та лежанку… І рясно на шворку знизав снігурів, І висмикав дим нитяний з димарів… В забутім відрі було льоду кружальце, В щілинах очей – невида-невидальце, І стежка текла від криниці в […]...
26. Павло Мовчан – Відбиток І Ці віддзеркалення, як натяк на життя, На заплощинне, заприсутнє, інше… Де води вод незрушені стоять І де душа співає голосніше… І так затято дмухав в і н на скло, І посміхавсь улесливо відбитку, Немов за ним щось зриміше було, Мов торочив із потойбіччя нитку. Там – час відсутній, світ же – молодий, Осріблений, лункий – […]...
27. Дмитро Павличко – “Твоя душа звіздаста і смаглява… “ Твоя душа звіздаста і смаглява, Як ніч, що світер віхоли зняла. Твоє волосся пахне, як отава З-під скатерті різдвяного стола. В моє житло ти з неба прилетіла, Закрив я очі в радості німій, Щоб у вогні твого сяйного тіла Не спопелів гріховний погляд мій....
28. Павло Тичина – душа моя – послухай! Душа моя – послухай! – Як яблуня в цвіту. Моє життя, – кохана, – Мов срібнотканий сон. Життя моє – молитва Всевладниці Красі, Горіння – розцвітання В огні квіток-думок. Я стежу за хмарками, Ловлю їх світлий сум. Ах, серце ж те все в пісню Чудову переллє! Як ніч розкриє книгу – Я радо йду в […]...
29. Павло Мовчан – “Обертається свято життя в сумування… “ Обертається свято життя в сумування: Над розпалищем тіла сумує душа. Кожен день може бути останнім, А ти думав, що вічне тривання, І чекав за смерканням світання, І тому час свій сипав з ковша. В плюсклій думці себе відшукати Ти не годен, бо й пам’ять пуста. З усіх слів найзбагненніше – мати, Найкволіша рука вузлувата, Найвразливіше […]...
30. Павло Мовчан – Нічний дух І кануло, і догоріло, Слід, наче рану, затягло, І тільки хмара скров’яніла Важке заносила крило Над небокраєм, над селом, Де шлях іще пашів теплом, А в порох з дійок обважнілих Викрапувалось молоко. Дзвенів колодязь ланцюжком, І дух нічний, протерши очі, Вже виглядав з горища ночі. І ріжками так нетерпляче Постукував у жесть гарячу. Все ширше […]...
31. Павло Мовчан – Невідомий художник XVII ст (З циклу “Музейні експонати”) Вороття блудного сина Зменшилось поле, і ліс підступився далекий, Ніби хтось вибрав з повітря блакить, Мерхне в сокири крило, як в лелеки, – Спурхує вгору вона, але не летить. Настіж прочинено чорні дерева – З пам’яті лісу виструмує дух: Зубри і тури, мамонти древні В поле пливуть, проминаючи слух. В колі […]...
32. Павло Мовчан – Пам’ять і серце Від сизого до голубого Одвільгли хмари й дерева, І проступаюча дорога Слідом торішнім ожива. Листки потрухлі, жовта глиця, Насіння з вільхи, будяки І нехолонуча живиця, Що капле, капле в дві руки… В глибоких зморшках зберігає Шорстка кора вологи слід, І моя пам’ять – ні, не має Слідів од проминулих літ. Свідомість спрямлена до крику, Її, […]...
33. Павло Мовчан – Посеред степу Самітно, сирітно під вигином неба… Хто ми з тобою? Пасерби долі? Ти ж бо щасливіший, камінь-нескреба, – Вічно сидиш на життєвім престолі. Нехтуєш навіть нашим вітанням, Тупо вдивляєшся в простір стооко, Мовби очікуєш завше світання, Рушення гір, кам’яного потоку… Кібчик сідає на тебе, неначе Хоче до зору ще й свій долучити… Б’ється в заглибинки промінь […]...
34. Павло Мовчан – Перевтілення 1. Струмуючий, далекий часу гук Крізь оболонку вапнясту кулясту Просочується – шовкопрядний звук Надійно тчеться, щоб тобі не впасти. Єднальна мить – снувальне волокно На кокон навивається сріблясто, У сповитку душа дріма давно, І лет їй сниться широко, зірчасто. Крило прозоре розвиває шовк, Виборсується голос із тороччя, Між напівсфер, між білих лушпайок Лунає слово, сповнене […]...
35. Павло Мовчан – “Зустрів я бджілку на снігу… “ Зустрів я бджілку на снігу – Куди вона летіла? Чому біля розкритих губ Незрушно роговіла? Зустрів я воду на льоду При березі сипкому І їй сказав: – Оце іду Із бджілкою додому. – Ніхто мене не зупинив, Не запитав в дорозі: – Ти перед ким так завинив, Що світ сховав у сльози? – Я йшов, […]...
36. Павло Мовчан – По цей бік явини Зріднився, зодностайнивсь, розчинивсь… І поштовхи відчув земні у тілі. Підносивсь дух, а тіло бгалось вниз, І прибувало світло білим-біле… Цвітінням стать, білінням пелюсток… Якби не болю ворушкі джерельця, Не знав би про наявність тих кісток, Що трухнуть по болотах та озерцях, Не схитував би кожен кутий крок Мого тремкого водяного серця… Здригається воно на кожен […]...
37. Павло Мовчан – два дні Такі відмінні дні і кольором, і змістом: Учора – далечінь прозоро-молода, Сьогодні сам в собі, задмуханий до іскри, Замуливсь білий день, мов пойняла вода. І небо кам’яне висить важке над нами, А очі підведеш, побачиш глибину: Там тоне хтось, маха розпачливо руками, Дослухуюсь – чутно лиш тишу крижану. Сповзає зір важкий на зазубні й щербини, […]...
38. Павло Мовчан – Туман На тин натикався туман благуватий І кілля трухляве, мов зуби, хитав Та все наближався щомиті до хати По стежці, яку із давен пам’ятав: Примарний єством, та присутність відчутна, – Він, світ поглинаючи, пам’ять стискав, Наліг він на двері плечем всемогутнім- У дошці зосталось гніздо від сучка… Якась невиразність, розмитість суцільна, Якесь розпадання того, що було, […]...
39. Павло Мовчан – Весна Щодень тебе перемагаю: Ім’я й накреслення твоє, Що підкріпилось бростю гаю І однослівним ручаєм. І, вочевидь, звитяжства денні Значущі лиш для самовтіх. Джмелі літають нестяменні, Продіркувавши злеглий сніг. Пониклість сходить з рук лінивих, Коли стрічають обтинач: Дерева тверднуть терпеливо, Тамуючи у жилах плач. А завтра на ногах тремтячих Духмяне визріє лоша, І випурхне у день, […]...
40. Павло Мовчан – Осінній день В блакитнім храмі дня, Де все доцільно-чинне, Небарвиться, линя Оздоблення рослинне; І сиплеться тинька, І пада позолота, І пишнота зника, Мов увійшла скорбота, – І де не запряде Очима – там розруха… Лункий вільготний день Неначе себе слуха: Десь дерево дуднить, Хтось пакола рівняє… І павутинки нить Вуста перетинає… Собача гавкотня З людськими голосами Торка […]...