Павло Мовчан – Вихід (“Твій подих пронозить мене… “)



Твій подих пронозить мене, наче воду у склянці, –
Хитається розум, вдихаються сльози в нестямці.
Яка коловерть – колування зелини дрібної, –
Невипита смерть нахолола в напої.
Життя недожите – пиття недопите з тобою!
Журбою розведена радість, як сажа водою.
– Не треба мені, ну не треба нічого! –
Впираються в землю хрести одноногі –
Над ними лежать рушники зозулясті,
Під нами лежать черепи щелепасті,
За ними і зими, і злами, і злети, і зриви,
Під ними провали, обриви…
Сльозами рясними окроплено

стьожку дороги…
Без тебе не треба, їй-богу, нічого, нічого…
Безглузде життя не з тобою, як камінь на ноги…
Сміється пожухлий листок і затулює рота,
Аби не проллялась у слові блукаюча в жилах скорбота.
– Не хочу печалі, – кричально розпечені очі
Шукали води, щоб зору вернуть непороччя.
Та з подихом холод ввіходить,
Вистуджує плоть діркувату,
І що не прожита хвилина, то втрата, то втрата, то втрата…
Спиваю з листків не росу, а краплини смолисті.
І вийстя із часу, як нурт джерелистий…
Пречиста десниця відсовує легко завісу –
І ти сам із себе виходиш, як в поле із лісу…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Художньо-образне мислення письменника.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Вихід (“Твій подих пронозить мене… “)