Павло Мовчан – Хліб мого дитинства



1.

Лан. Хвиля. Жовтий пилок… і жайвір…
А голубінь. А глибина зіниць. А спокій.
Членується промінь на остюки,
Прозориться думка-а-а…
На зеленій хвилі засік гойдається
Солом’яна піна, мушля колоска шумить
Глибиною поля…
Веслом солом’яним махнеш – і-і-і перепливеш
На берег достатку.
В солом’яних льолях, в постолах солом’яних
По долу подолянку водять діти –
Обладники духу. Це для них міситься глина,
Це для них плететься таріль солом’яний,
Це для них пальці видовжуються і шовковішає

шкіра,
Це для них волошковий острів і заячий холодок…
І перебарвлює сонце задля них зелень…
Веслуй на споловілі гребені!
З-під днища ховрах свиснув,
Мишка-норушка маліє з ніжності,
А для мандрівки колобок чахне на підвіконні –
Все задля них…
Кругліють молоком груди, тугішають губи,
Зерно ядерніє,
Пругкішають чоловічі м’язи…
Зараз, ось тепер стьожки металу розчешуть жито,
Плече перехилиться, візьметься рука на ширину снаги.
І перепели вдарять на радість…
Відвічне ти, незмінне, як і всесвіту закони!
Не скасувати тебе ні будяком, ні
градом.
Ремесло – жити,
Хліб ростити!

2.

Профіль берези розмитий густою сльотою,
Двері розчахнуті – сон на постої.
Попіл холодний – відсутність затишку,
Миша ласкавить підібрану кришку.
З роду у рід, із коліна в коліно
Хліб на устах односутній, незмінний.
Щедро, коли він уста нам холодить,
Димом пшеничним вогонь колобродить,
Щедро, коли піднімає порожні столи,
Сухо, як топчуть зерно постоли.
Затишно всім, коли вітер соломою вишитий –
Хороше жити…
З щілин скрипуча іржа витікає,
Гостра підлога –
Цвях що не крок виглядає…
Спину вбирає стіна захолола,
Цвіль обснує, наче кокон, навколо…
Холод…
З роду у рід, з лона у лоно
Слово предвічне – не однотонне
Входить миттєвістю в обшири часу,
Кожна зелина вилунює басом:
– Хліб, коли поле заплетене густо в прожиллях,
Коренем зміряно голоду силу.
Хліб, як у власному лоні іскра зернини
Жде на свою виростаючу днину.
Камінь в правиці, інший – в десниці:
Змелеться радість скупа на мучицю.
Змелеться лихо, вогонь розведеться
Щедрістю день молодий наречеться,
Вікна поширшають, світла додасться –
Хліб обмальовує обриси щастя…
Видко березу в очі розкриті –
Глибоко,
Глибоко, сило всіх витоків!
Випукло жити…

3.

Біля хати, як і завше, тінь від клена зеленіє,
Клен розпущений на дошки,
З дощок зшиті стіл і двері,
І для тихої вечері
Розсипає мати зілля
Через хату на подвір’я.
Гомонить сама до себе
Третій день оса у банці.
Прийдуть гості у сап’янцях,
Перемнуть татарське зілля,
По зарубках на одвірках
Свою виміряють долю
І на нитках сто червінців
Порозвішують навколо,
Перев’яжуть рушниками
Всі довколишні дерева,
Щоб вони були прихильні,
Родищанські, як і треба;
Потім разом змиють руки,
Позолотять над багаттям
І навпригінці до хати
Запливатимуть поволі.
Круглий хліб та дрібка солі,
На столі леміш дзеркальний,
І тлуслива свічка з меду
Зверху зиркає впівока.
На високе величання
Хлібом чистим – мати встане:
– Пригощайтеся насущним,
Всі мої синове й дочки,
Із долонь прийміть причастя… –
І поділить хліб нарівно
Поміж дітьми, як і треба,
Забуваючи про себе
В хлібі новому дочасно.
… В крихті хліба радість згіркне.

4.

Послугуйте нині спільно
Один одному з любові,
На єднаючому хлібі
Запізнайте радість слова.
Материнське в нас – довічне,
Як довічні ми у хлібі.
І зросте з рукоположин
Щедра гілка середлітня,
Щедра пагоном відвертим,
Що вербою проречеться.
Це і буде узголів’ям
Ластівкам на раювання,
Потім сяде рій-заблука,
Перемите медом листя,
Ляже дерево на руки
Чистим снігом волокнистим,
Кільцюватиметься пам’ять
В думах ваших з кожним роком,
І просвітить жаром сміху
Мед крапчастий змерхлі щоки.

5.

Сонях, жовтий з карбування,
Замика малюнок літа,
Ланцюга свого окрайок
Пес знудьгований волочить
І толочить жменю квіток,
Що похожі на канарок, –
Стереже стіну зруділу,
Де червоне око перцю
Свідчить криво проти сонця,
Криво ходять хриплі двері
На обидва боки – чільно
І до званої вечері
Шиються стежки повільно;
А по них то обід з воза,
То моток старої вовни
Тихо котяться з подвір’я,
Де ряхтіє сіль, як сльози.
Немолочене колосся убуває в позолоті.
Тінь незрушна: хто се? хто се
Перед сонцем став напроти?
Дух верби в жовтавій кроні,
Що лежить, як пляма воску,
Меду крапелька холоне,
І снує оса серпнева
Павутину свого лету
Кругом вікон, що затерті,
Як закурені портрети,
Мають пам’ять про минуле,
Рівний погляд зберігають,
Хоч в шибках зозулі сизі
Крила з відчаю ламають.
Для чийого домування
В’яне пір’я на долівці,
Двері тішаться ізрання,
Що хтось стане в погостівці?
І нікого. Мед тамує
Гіркоту у краплі кожній,
Бо ж ніхто не задомує
У господі півпорожній.
Хрест потрісканий вербовий
Бовваніє на узвишші,
І тугущий вузол слова
Ще тугіше в’яже тиша.

6.

Скрипнула хвіртка,
І тиша потовщала втричі,
Попіл зашерх луб’яний на обличчі,
Холодом рот переповнивсь – ні звуку,
Врізався простір ребристий у руку.
Власного страху оманливі свідки:
– Що це? Чому це? Ізвідки?
Ніч заперечим,
Зречемося долі скупої тричі
І сліз на обличчі:
Чи ж не ми святкували світанок,
Одіж свою розпустивши по нитці,
Чи ж то не ми радість пускали в кружанок,
Руки свої розтягнувши, як стьожки сириці?
Шлях поза нами – розкопаний глибше за мандри,
Наче вуглини в очах – погляди заздрі.
Руки притулені шукають дверей або хвіртки,
Тільки б освоїти пустку, розставити мітки.
Леле, скрізотна така, що тебе розмива по піщинці, –
Вужчає вітер, тоншаєш ти при стежинці…
Нижче коліна, холоне жарина скорботи,
Дмуха на тебе ніч чорнорота.

7.

Звук іржавих дверей оголив біль волокнистий,
І змарніле лице, наче в день падолисту,
Віддзеркалило страх, аж метелики чорні злетіли,
Хоча промінь водив по зеленому сонячно-білим.
І звелось на весь зріст гробовище широке, хрестате,
Де під спільною зіркою спали солдати,
І вдова на зажуру вузли, як намисто, в’язала,
І мовчала уголос: – Ой одна я, одна, як той палець… –
І коли вузлуватим шляхом повернулась додому,
Не закрила дверей, не занесла солому,
Я крізь сльози почув: скрип дверей і завчені кроки,
І збагнув я тоді, що то горе ввійшло однооке.

8.

Зосталося літа на макове зерно,
І дні високосні давно проминули,
Вже променя стежка до нас не заверне,
Бо попелом все затяглось, наче мулом.

Вичісує вітер по нитці із гаю,
Виплітує нитку зеленим зелену,
За вітром хлібина із рук вислизає,
Скакає з кутка у куток цілоденно.

Виводить тебе попід лікті той вітер
На житнище зжухле тяжким винуватцем.
За віщо? За лихо? За війни на світі?
За власне сирітство, за час марнотратства?

Та чим надолужиш і чим ти відплатиш? –
Зосталося літа і поля на зерно –
Попереду ж холод іще непочатий,
Який неодмінно до серця заверне.

9.

Зашпаклювавсь на зиму і зрадів,
Що стільки днів лишилося позаду,
Легкий вогонь за літом відлетів,
Покинувши жарину на розсаду.
В оселі кругло, залишки тепла,
Зав’язане насіння у вузлах;
Сердиті плечі, вигнуте лице
Мальоване холодним олівцем.
Тріпоче тінь сипуча над столом,
З лучини б’є гаряче джерело;
Сидиш собі тихенько біля долі
І тішишся, що холод за дверима,
Що прийде батько і вкоротить зиму,
На стіл поклавши теплий буханець,
Він тихо скаже: – Вже… війні кінець.

10.

Голос, сльозами роз’їдений, тоншає, тонша…
Котиться колесом біла пороша,
Переінакшує зміст кожного слова:
Ой, то не сніг проліта, а полова,
То ж і не ліс, а гребінка щербата,
Сніг на розпилок згрібаєш у хату,
Дмухає вітер, до свисту удатен, –
Хитьма хитається світ, котяться гнізда,
Стежка бринить під ногами залізно,
З соняхів вітер п’є-випиває насіння,
Розпочалася нудьга поосіння;
Ляжуть в порозі ситі замети –
Де того літа зримі прикмети?
Півень червоний вигляне квіткою з листя,
Стежка наниже біле намисто.
Підуть “веселі” дні каруселлю,
Стелю підніме дим ув оселі;
Від понеділка до понеділка
Голос у горлі з тиші прогіркне.
Покриком крикнеш – викричиш слово,
З’їдене сіллю і незнайоме: – Хліб!

11.

Вже й не знаю, чи радість від снігу, чи смуток,
На плечах весь весняний здобуток –
Білий смушок, злинялий умить,
Краплі ртуті, яких не зловить,
Запах прілого листя й трави
І слова, що не йдуть з голови:
– Це весна чи такий передзимок:
Замість снігу – намисто сльозинок,
Замість смутку – зривається сміх,
І дорога налипла до ніг,
Поза тебе, оглянься, щезає,
А майбутнє твоє неокрає,
Постає без конкретних ознак,
Як сподіваний день – чи не так?

12.

Я шукав його і, розмоловши зернину, знаходив порох.
Десять пальців на десять сторін світу.
На кожному овочі їхні відбитки,
У вуликах сонця, у стільниках вітру
Я натрапляв на його відсутність.
В дзеркалі лемеша я бачив його,
В синіх скибах землі знаходив відбитки його підошов.
Самотній від бадилля до лісової хащі,
Відділений трьома спогадами про весну,
Коли кожен звук пахне вербою
І намисто краснопера усріблює річку,
Я шукав. І під кожним листком знаходив “здрастуй”.
Тату, дивні люди. У круглих стінах від світла
Відтворюють пам’ять про минуле небо.
Дивні ті стіни, тату. Посередині сидить птаха,
А по кутках пташата, відкривши дзьобики.
Коли відчиняєш двері і питаєш: “де ти?” –
Вони озиваються знайомим голосом.
Йдучи від хати до хати, питаєш пошепки: “де ти?” –
І розумієш, що ти звертався сам до себе.
Ось плуг, ось нива і жменя пшениці,
Посію, тату, бо хліб міцніший від криці.

13.

Колосся, схилене на схід,
Пройнявшись вітром, шелестіло
І, перехнябивши весь світ,
Схиляло небо синьо-біле.
Високе літо, запашне,
По вінця сповнене медами,
Підносило щодня мене,
Як жайвора, понад ланами.
І гарно, щедро джерелом
Із губ рознятих срібло било;
І, наче тінь, понад селом
Душа ширяла однокрило.
Суцільним поглядом вона
За колом коло видивляла,
Де студеніє глибина,
Де б’ють джерела неопалі.
А знизу дзвін на хлібожать,
Гудуть комбайни, дзвонять коси
І обеліски вряд стоять
Безмежним строєм безголосим.
У стільники повітря день
Проміння сонячне печата,
А ти стоїш біля пісень,
Біля життя на чатах, тату.
І кожне зрощене зерно
Нам додає снаги щоліта,
Підносить вище знамено,
Твоєю кровію зігріте.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)




Веймарський класицизм.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Хліб мого дитинства
Copyright © Українська література 2019. All Rights Reserved.