Павло Мовчан – “Хвилю тепла перемацує глиця… “



Хвилю тепла перемацує глиця,
Лінію дня вимальовує птиця,
П’яний метелик квітку шука
І залишає пилок на руках.
Жовтий пилок на знекровленім тілі,
Там, де всі лінії вже посиніли,
Воском холоне, хоч пахне теплом,
Нуриться тінь мені в очі стеблом,-
Біль углибає – що й плоть знемогла,
Лиш позостались дві риски тепла
В мене на скронях від ліній гарячих…
Хто ж тебе кольором синім позначив?
Де ж заподівся червоний барвник?
Попіл зоставсь… А вогонь куди зник?
Голод підсинював кров іще змалку,
Зранку

катався на катафалку,
Порохом смутку очі чорнив
І сумував, сумував, але жив…
Виріс покручений та сучкуватий,
Наче Іудине древо горбате.
Випнулись жили, мов гілками кущ,
Може, й мене обповив чорний плющ?
Лінію теплу гне чайка сирітна…
Глип – ні, то ворон клинцює повітря,
Попелом став за хвилину пилок,
День почорнів від зчорнілих думок,
Наче на очі пов’язка лягла.
Та ж позосталась нитка тепла.
Йду я навпомацки – руки тремтять,
Чую, як б’ють десь джерела багать,
Пеком печуть дві жаринки на скронях
І палахкоче метелик червоний,
А на долоню ворон сіда –
/> В отвори віч крадькома загляда…
Що ти там бачиш? Мохнату істоту?
Втілену в згусток смолистий скорботу
Чи у обслоні новій мене?
Щось там ворушиться, мабуть, страшне,
Бо, відсахнувшись, ти, пташе, летиш
І у повітрі червоно гориш.
Хто я і де я? Ніяк не з’ясую
І не живу, а сумую, сумую…
Лінія ж дня стала ламаним дротом,
Глиця – колючками, словом – скорбота…
Все проминуло, все відійшло…
Руки холодить студене чоло…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Олександр олесь князі україни.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Хвилю тепла перемацує глиця… “