Павло Мовчан – З циклу “Перевтілення”
1.
Струмуючий далекий часу гук
Крізь оболонку вапняну кулясту
Просочується – шовкопрядний звук
Надійно тчеться, щоб тобі не впасти.
Єднальна мить – снувальне волокно
На кокон навивається сріблясто,
У сповитку душа дріма давно
І лет їй сниться широко, зірчасто.
Крило прозоре розвиває шовк,
Виборсується голос із тороччя,
Між напівсфер, між білих лушпайок
Лунає слово, сповнене пророччя:
“Будучина” – як дзбанок для води,
В якому скло налите не схлюпнеться,
Проріжеться лиш промінь молодий,
І тіла ваготу полишивши землі,
Угору понесеш до стін просохлу глину,
І поглядом крізьким помітиш на крилі
Мандруючу слідком блискучу павутину.
Вона із товщі літ, ущільнених життям,
З праматірних глибин снується самотворно,
І оболонки душ на ній разком висять –
Поплюсклі капшучки проїдені і чорні.
І не останній ти – перелік бо трива,
Не обірвати нить, що пориває вгору.
Лиш тіней зачерпни в широкі рукава,
Бо невагомий ти, а небо так прозоре.
2.
Питуща земля, усотавши жадливо
Зволожену тінь, що упала навкіс,
Терпляче
Щоб вицідить сіль мерехтливу із сліз.
Вона виплива з простертої плоті
Її ваготу – ворушились п’явки,
І слово “безмежність”, окислившись в роті,
Замкнуло вуста на мовчальні замки.
Вона пригиналась потульно поволі,
Приссавшись травою на всю довжину,
Снага протікала крізь фільтри юдолі,
Вивітрювавсь слух, щоб не чуть глибину.
І наче личинка, западисто входив
У чресла чутливі, в незрушні шари,
Лиш чув кістяком: підземні б’ють води,
І тисне повітря нестерпно згори.
А біль перевтілення кістя рівняла,
Ламаючи зібгане в ковтюх єство,
Свідомість сліпа западала в провали,
Спливала з безодні прозорим хрестом.
Все вище, все ближче до рівня прозріння,
Приймаючи в себе бентежне тепло;
Прорізались крила – і мить воскресіння
Явля перед зором все те, що було.
3.
Все, відлітав… І напився солодкого неба.
Ніч шлюбнокрилу завершив наглим падінням.
Зайве стремління. Ламаються крила, вкипілі у ребра,
Світло з очей витікає – минає прозріння.
Сліпну поволі, шклом зашерха роговиця:
Не відрізнити дня від світанку.
Вічна триває дільба і моя ділениця:
З деревом зжившись, спать доостанку.
У сповивальних волокнах плоть заніміла
Ширшає подихом, вужчає серцем –
Рівно гуде під корою час чорно-білий,
Срібно пронизує слух волоконце.
Древо життя – у тобі, за тобою…
Ширшає стовбур – плоть роздається,
Кров, що зашерхла, шпилечку болю
Не донесе до вразливого серця.
Вічне тривання, чин перевтілень
Пам’ять гнучку замикають у коло;
Все, що пізналось, що зрозумілось,
Не перекаже замкнений голос.
Та і навіщо свідчить про вічність,
Досить відчути власну минучість.
Йдеш на убуток – плин оботічний
Дух невмирущий з небом сполучить.
І, покружлявши в товщах блакиті,
Об землю зо зла грудкою кине.
Вивихнеш душу – болісний витвір,
Крила злютуються в панцир на спині.
Вічне кружляння в колесі карми
Перетасує пам’ять глибоку,
Тільки свідомість – вісь планетарна –
Променем світить з кожного ока.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Твір на тему сімя найбільший скарб.