Павло Мовчан – З циклу “Сніги”

1. Перший сніг

Утративши непевну вись,
Принижений вітрами,
Погаслий жайвір падав вниз,
Провалювавсь над нами.
Зіщулившись, вода німа
Його не відбивала,
Бо слухала, як йде зима
І брязкає металом.
Несе вона важкі ключі,
Аби замкнути води,
В руці у неї круглий чіп,
Обструганий із льоду.
Замкне зима навстіжний світ,
І візьме води в рамки,
І жайвора засклить за лід,
І нас затче у тканки.
Затче нам руки, аби ми
Не відчинили брами
Й не перевіяли зими
Гарячими руками.
В’яжімо їх, єднаймо

їх-
Долоня до долоні,
Бо пада, пада перший сніг,
І в жилах кров холоне.

2. Несподіваний сніг

Сніг випав уночі, закравшись, наче злодій,
В позеленілий степ, в травневу глибину,
І викрав зелен-цвіт, і доторком холодним
Вмить перекинув світ, мов камінь вгору сподом,
Оглянувши кругом, у воду зазирнув.
І часу течію змінив у вік зворотний,
Щоб повернути те, що кожен вже прожив:
Одним – щасливі дні, а іншим – дні скорботні,
Одним – густі меди, а іншим – сіль крижин.
І хтось уже радів, а хтось невтішно плакав,
Хтось сніг згортав із пліч, хтось –
Товще нагортав,

/> У кожного була своя помірна дяка:
Той вороття хвалив, а інший проклинав.
Лише на один день час повернувсь в минуле:
Комусь на чийсь загин повторний, а комусь
На солодість зачать, на вихмільне проснулля,
На розпач, на любов, на учту й хліба кус.
Було те вороття лиш на єдину днину,
Яким нема числа, коли пливуть назад;
Мов кинув хтось піску у світову машину:
Такий почався скрип, такий відчувся шат.

3. Сніг у березні

В срібній налицині древо стоїть,
З щілин холодних погляд струмує…
Скільки осіло снігів… як століть…
Хто їх у тіні пресує?
Та позостались на ньому слова,
Сніг вже з курганів обсунувсь, як глина,
Зважся на мову – хай сніг ожива:
Форма завжди самочинна.
Глину узяв, а вона у горнець
Збіглась сама, без спонуки,
Глоду торкнувся – плететься вінець,-
Чинять все завчено руки.
Хто ж нас навчив майструвати плоти,
Міряти простір очима?
“Воля”, – кричати до хрипоти
І відлітати у небо за димом?
Глянь на обличчя верби – машкара?
Скільки волокон, та жодного м’яза:
Тріскає лунко срібна кора –
Зморшка кладеться відразу…
Губи розтиснув – слово летить,
Завчено думку формує;
Вимовиш “холод” – тіло тремтить,
“люба” – і ніжність струмує…
Не дерев’яні ми, не кам’яні,
Не позоставим в повітрі провали…
Сніг зашерха на тобі, на мені,
А під ногами ростуть п’єдестали.

4. Останній сніг

Ця білість снігова хіба не з чорних хмар?
Свідомість моя йде не із віків минулих?
Крізь попіл поколінь поснулих світить жар,
І слово з горла б’є, викруглюючись в кулю.
Розсіююсь, свічусь щомиті, щодоби
І входжу в дерева, в спалахнуті сніжини…
Затримай розпад мій, хоч іскру полюби,
Роздмухай в кров її, в спалахнуту жарину…
Та трухнуть дерева і тане, тане сніг,
Чорнозем стане знов потульним та видющим.
Я в пригорщах своїх утримати не зміг
Ні попелу снігів, ні іскор пропадющих.
Але відбиток твій – в люстерках двох долонь
І в краплях натяжних, що з пучок витікають,
А почуття твої домалював вогонь,
А стриманість твою засвідчив навіть камінь.
Крізь тебе рід снувавсь, і розум не згасав,
Та забували всі про породільні муки…
Любове, тільки ти фільтруєш чорноту,
Щоб білість снігова розпуку тамувала.
Крізь тебе видно всі і манівці, й мету,
І злоти вогняні, і сутіні провали…
Очима скинув – ти, суття моїх зіниць.
Крізь тебе сніг летить, і сніг в тобі біліє.
В пухнечу снігову лягаю горілиць
І чую: тану я чи, може, плоть тепліє?

5. Співучий сніг

Фіолетова тінь на протертім снігу нечітка,
Сонце скрапує з пучок і в срібло всяка,
Щоб незримо співати у горлі струмка.
Заворожений плином, я слухаю сніг,
Що маліє, як мичка, бо нитка з-під ніг
Випрядається-тчеться і світ випряда,
Замість крові крізь серце струмує вода.
О співучість, о плинність довкола, в тобі,
Розпрядається пам’ять, збирається біль,
Розкрадається грунт, даленіє блакить…
Як же солодко-гірко, зживаючись, жить!
На які веретена змотається нить?
Чи то в горлі моєму ручай жебонить?
Доки я наслухав, то й шляхи потекли,
Прикипіли підошви до грунту-смоли,
Аби певність була і було опертя.
Тане втоптаний сніг, і маліє життя,
Нить прядеться тонка на товсте сповиття:
Сорок літечок-літ як одне, як одне.
Розбирають по хвилі, по дневі мене
Кожна крапля-пилинка і кожен струмок.
Лиш позмінне в тобі, як тонкий волосок,
Відгукнеться на пісню тремтінням єства,
І у срібному горлі струмують слова:
“Ой по горах сніги лежать,
По долинах води стоять. Туман поле покриває.
Мати сина прикликає:
– Вернись, сину, додомоньку… –
… Густі терни, вітри буйні, краплі-хвилі,
Дні отруйні.
Краплі-крапельки прозорі,
Сніг співає в мене в горлі:
– Гомін, гомін по діброві… “


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Тішся дитино поки ще маленька.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – З циклу “Сніги”
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.