Павло Мовчан – “Життя благовісне, звеличене смертю… “



Життя благовісне, звеличене смертю,
У слові у кожному – кисню ковток;
Найменша піщинка тобою всещертна,
Обтяжений гнеться к землі колосок.
Життя відшароване звуком і змістом
Від панцернокрилих і від хробаків;
Долоні, пронизані сонячним вістрям,
Слова здобувають з-під шару пісків.
В любові – спільнота, в землі – заохота,
І радість обличчя до ласки дощів.
А воля моя є дійством супроти
Байдужжя, німоти – співай же мерщій!
Увінчано птахою небо знакую,
Струмкам переламую срібні хребці,
І слово

вганяю в рядок, наче кулю,
І бгаю слухняний метал в кулаці…
Життя солоденне, тавроване смертю,
У кожному слові – приховано жар,
Та кожне потрібно, мов шибку, протерти,
Аби не пристала олжа, як іржа.
Навіщо в житті межувальні кордони,
І хто це лукаво зумів поректи
Брехливе – правдивим, солодке – солоним,
Наливши у літери вщерть чорноти?
Чию це учинено волю печальну,
Вогонь приручивши, чоло таврувать?
Кому і для кого уроки печальні
Велись при вогні катувальних багать?
Нікому нічого? Скляні підголоски
Розбризкують радість, і сурми сурмлять,
І час розтає, наче грудочка воску,
Та в ньому відбилося слово-печать.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Найстрашніший гріх за данте це.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Життя благовісне, звеличене смертю… “