Павло Мовчан – Зустріч



Чому ти, пташино, тривожишся дарма?
Ось зараз я рушу і тінь потягну.
Збігають, мов креда з стіни, усі фарби
З очей, і чути тривогу лише голосну.
Не скоїлось ще, та лихо вже чути,
О, як розминутися, пташечко, з ним?
Хоч світло іще, але крадеться сутінь,
Вогню ще не видно – гірчавіє дим.
Хоч прузлик пряде свою нить в конюшині,
Себе заколисує співом струмок,
Та серце вже чує холодну годину
І пада під ноги пожовклий листок.
І навіть бур’ян сам у себе тікає,
У сім’я зав’язує пам’ять і дух.
І вже гайвороння, зібравшись у зграю,
Кричить і прощальний заточує круг.
Та ніби від сну так на серці святково,
Хоч те, чого праглось, – іще не забулось.
Не ти вибирав собі долю свідомо,
А ти тільки й знаєш, що ти – це не хтось.
І що зачерпнеш із колодязя часу,
Те й буде по жилах твоїх струмувать.
Рукою махни на прощання тій птасі,
Що знає, як далі їй жить і співать.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір-опис моя улюблена вулиця.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Зустріч