Павло Мовчан – Звідтіля

Висловлюю дихання власне у мові,
Усе видихаю, що в груди ввібрав;
Голчасті морози, сніги паперові,
Щіткасте повітря і спалахи трав.
Життя видихаю, але затинаюсь,
Коли видихає із себе земля
Нічних косарів, що йдуть лугом безкраїм,
Коли серед ночі вогонь догорає,
Коли хтось до тебе з віків промовляє
І очі твої чиясь длань затуля…
Тоді відчуваю, що подих не повний,
Що я видихаю видіння нічні,
Які мчать степами на спінених конях –
Світають на вітрі сорочки лляні.
Перед веде брат мій, якого не знаю,

/> За ним – моїх друзів померлих загін,
А я все туман та туман видихаю,
Який обступає мене з трьох сторін.
Четверта ж – чорніє, як яма, позаду
І спину холодить, остуджує дух…
Туди щохвилини віджите щось пада,
Там часу нема й уривається луг…
Там звук уривається, ніч стає зрима
І брат мій гарцює на білім коні…
І я озираюсь – туман косить… привид,
Аж черка по п’ятах косою мені…
Спішу я… спішу я… та там, край туману,
Ламається погляд і рветься земля,
А батько в сорочці до п’ят полотняній
Стоїть і махає мені звідтіля.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Марія чумарна біографія коротко.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Звідтіля
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.