Пейзаж (фр. paysage від pays – країна, місцевість) – один із композиційних компонентів художнього твору: опис природи, будь-якого незамкнутого простору зовнішнього світу. Існують статичні П. (спокійне, врівноважене зображення природи), динамічні (під час вирування стихійних сил). П. за тематикою поділяються на: степовий, лісовий, мариністичний (опис моря), урбаністичний (опис міста), індустріальний (опис заводів, домн, шахт). Естетичні функції П. у тексті залежать від епохи, в яку написано твір, від його стилю і жанру. Природа у фольклорних творах
антропоморфічна, в давньому епосі – міфологічна, картини природи зображені в античних епопеях, ранніх грецьких романах, у середньовічних житіях. Свого часу Горацій говорив, що тільки поганий поет описує гаї, струмки, жертовники, бурхливий потік, веселку поза зв’язком з людиною. Створюючи краєвиди, митець співвідносить їх із людськими інтересами, настроями, роздумами, переживаннями. На ранніх стадіях літературного розвитку природа часто персоніфікувалася, сприймалась як жива Істота. Ще в античній літературі вона стала змальовуватись як тло дії (Гомер – “Іліада”, “Одіссея”, Лонг – “дафніс
і Хлоя”, ідилії Теокріта). Поступово вона набуває самостійного естетичного значення. Залежно від напряму, до якого належить твір, П. бувають класицистичні, сентиментальні, романтичні, реалістичні, імпресіоністичні та ін. Художні функції П. різноманітні: нерідко набуває змістовності, від виразно суб’єктивної (в імпресіонізмі) до описової (в реалізмі) і символічної (в символізмі). П. набувають і психологічного значення, стають засобом художнього зображення внутрішнього світу людини. Це відкриття зробили письменники-сентименталісти (Ж.-Ж. Руссо, С. Річардсон, Л. Стерн). У романтиків (дж. Байрон, А. Міцкевич, Т. Шевченко, В. Гюго) природа – своєрідне дзеркало, що відображає душу митця, ліричного героя. Часто ії стає формою вираження волелюбних прагнень. П. у них динамічний і бурхливий, співзвучний і контрастний із зображуваними подіями, почуттями (“Причинна” Т. Шевченка). Всі естетичні системи об’єднує принцип психологічного паралелізму, що будується на контрастному зіставленні чи гармонійній єдності внутрішнього світу людини з природою. У деяких творах П. переростає функцію просто предметної зображальності. Будучи своєрідним способом бачення світу, виконує змістову роль (М. Коцюбинський, Б.-І. Антонич), стає ліричним, відтворюючи зміну настроїв героя (Є. Гуцало, Гр. Тютюнник). Пейзажні описи іноді виконують функцію прологу (“Кармелюк” Марка Вовчка, “Іван” О. довженка), розширюють й доповнюють експозицію (“Червоне і чорне” Стендаля, “Хліб і сіль” М. Стельмаха), вказуючи на місце й час дії, сприяють виникненню зав’язки (“Таємничий острів” Ж. Верна), є ретардацією (“Морозенко” Панаса Мирного, “дорогою ціною” М. Коцюбинського), обумовлюють поворот дії твору чи особливо загострюють її (“девід Копперфілд” Ч. діккенса), а часом виконують роль розв’язки, епілогу (“дворянське гніздо”, “Батьки і діти” І. Тургенева). П. значною мірою допомагають розкрити ідейний зміст твору. В сучасному літературознавстві крупні одиниці художнього простору, описи місцевості називають топосами (грец. topos – місце, місцевість): топос Вербівки в “Миколі джері” І. Нечуя-Левицького чи дороги в “Твоїй зорі” О. Гончара. Менші підрозділи топосів називають локусами (латин, locus – місце): локус кладовища (“Пригоди Тома Сойєра” М. Твена), локус собору в однойменному романі О. Гончара.
.
