Поезія – держава неозора
Поезія – держава неозора
“Поет – людина крилата”
/ Платон /
Поезія – це голос душі людської. Немає в житті людини нічого, що вона обминула б своєю увагою. Її символічна географія не має меж.
Ось село Шевченкове, все в мареві вишневих садків і верб, овіяне тихесеньким вітерцем – а десь поруч вже горить пожежа народного повстання, і великий Кобзар закликає співвітчизників до бою.
Ось місто Франка. Каменяр будить заснулих ударами молота і гуркотом розбитого каміння, але звучить і мелодія про кохання “Зів’ялого
А ось то в полум’ї бурхливого 1905-го року, то в цвіті яблуні постає поетичне місто Коцюбинського. Досвітні вогні палають над містом Лесі Українки, де головними проспектами виявляються Мужність і Віра, але їх перетинають алеї Ніжності, Любові та Натхнення. Постає, наче залите світломузикою, місто тичини, чарує солов’їним співом і акварельними барвами місто Сосюри, дивиться на зірки місто Симоненка, химерною архітектурою вражає місто Драча, дивує своєю непохитні стю місто Стуса.
А скільки їх ще, великих і малих, відомих і ще невідкритих міст і сіл держави Поезії!
І, мабуть, ніхто з
Геть жбурніть симфонії та мрії,
Як ганчірку кидають за тин!
Хто мотор полагодити вміє,
Вартий більше, ніж знавець картин.
(М. Рильський, “Діалог”)
Адже поезія здатна знаходити відгук в душах інших, хвилювати або стискати кулаки, готуючись до бою. Звісно, кожен сприймає її по-своєму, бо ми й самі всі різні. Як у реальній країні чи рідному місті кожен з нас має свій улюблений куточок, куди хочеться повертатися знову і знову, так і в державі поезії ми, зазвичай, маємо місця, близькі саме до нашої душі, найважливіші для нас теми, поетів, що ніби стали нашими друзями або навіть учителями.
Поезія – це не тільки вірші, як дехто помилково вважає, це спосіб світосприйняття. Коли людина не байдужа, коли вона знімає капелюха, щоб привітатися на чужині зі знайомими квітами, як це зробив Коцюбинський, вона вже – поет. Коли просто бажає поділитися радістю кохання, або замріяно дивиться на зорі – це теж поет.
Але поезія – це і бунтівне слово Шевченка, і молот Каменяра. Вона – криця, а не лише ніжність, вона – зброя, а не лише звук чарівної арфи.
Поет – не жрець, що курить фіміам
Чи творить в тишині нічній молитву,
Поет – борець, що кличе військо в битву
І першим йде в запеклу битву сам.
(А. Малишко)
Поезія – це велике диво, створене людиною, що допомагає їй і часом навіть рятує. Так, Леся Українка, втративши кохану людину, за одну ніч написала “Одержиму”, і казала потім у одному з листів: “Коли б не написала, збожеволіла б”.
Глухосліпоніма дівчина Ольга скороходова виливає свої почуття у віршах, і поезія дає їй можливість повірити у власні сили, повірити в себе.
Володимир Забаштанський внаслідок нещасного випадку втратив зір і руки, поезія стала його “вузькоколійкою” (так він назвав одну зі своїх книг) – дорогою повернення до життя і до людей.
Та не лише в екстремальних ситуаціях поетичні рядки пишуться кров’ю серця.
Ну, що б, здавалося, слова?
Слова та голос – більш нічого,
А серце б’ється, ожива,
Як їх почує… –
Пише Тарас Шевченко.
Такі особливі слова, що йдуть від серця присвячують і Вітчізні, й коханим, усьому, що здатне зачепити душу. І не чують їх хіба що ті, у кого, за влучним висловом Ліни Костенко, “душа ще з дерева не злізла”. А справжні люди чують поетичну красу навіть крізь сторіччя – така вже особлива ця країна, держава Поезія.
Хочеться жити в її чарівному світі, любити красу, робити добро та примножувати духовне багатство свого народу, протиставляти Поезію брутальній меркантильності.
Хай живе завжди і міцніє ця неозора держава – Поезія!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Твір про василька і зиму.