Погляд

Лежу на холодній долівці і намагаюсь не дихати, мені не потрібен час, не потрібне повітря – все одно життя вже закінчилося. Я не маю змоги бачити сонце, сонце, яке вже ніколи не зійде для мене. В небі бачу лише пустку і свої очі. Мій сон пройде крізь час, розірве кайдани невідомого, розіб’є холодну кригу простору…
Знову холодний сніг білим дивом органічно поєднується з червоним кольором моєї крові. Легка посмішка і знову забуття… Я знову, скрізь бачу свої очі, – вони пусті, ніякі – це очі давно померлої людини. Я відчуваю їх холод

всім своїм єством.
Страху перед кінцевим результатом немає, його й не могло бути, він мені не потрібен.
Знову сніг, знову кров…
Я піднімаюся над своїм тілом, я бачу себе таким як ніколи, я бачу себе наскрізь. Холодне каміння трохи тисне на скроні, та це байдуже, головне щоб я не бачив своєї посмішки… Хмари вкутали землю, сколихнули високі трави, заспокоїли необмежені простори душ. Я кличу їх, та вони вже дуже далеко.
Ні мені вже не боляче… Я кожен день хочу бачити свою кров, я не можу без неї, – бо це все що в мене лишилось, все що можу віддати коханим людям…
І знову я на землі, знову холодними, сухими вустами припав до зоряного пилу, намагаючись спокутувати свій гріх, та то пусте.
Сон зачиняє двері перед дійсністю, він не хоче її бачити…
Заглянь у мою душу – побачиш розбите дзеркало… .


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Твір на тему особливості творчості євгена маланюка.
Ви зараз читаєте: Погляд
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.