“Пробуючи вбити свою совість, Доріан Грей убиває себе” (за твором О. Вайльда “Портрет Доріана Грея”)
У творчому доробку письменника О. Вайльда є чимало різноманітних за жанрами творів: це і комедії, і казки для дітей, і поезії. І звичайно ж, О. Вайльд відомий як письменник-романіст. У 1890 році він написав один із найвідоміших своїх творів – роман “Портрет Доріана Грея”, у якому знайшла своє відображення його філософія про те, що мистецтво, мовляв, вище за життя. Але це зовсім не викликає подиву з погляду того, що письменник був одним із найбільш характерних представників течії естетизму в англійській літературі, хоча й не завжди був послідовним
Життя цього молодого красивого аристократа було легким і безхмарним. Рано втративши батьків, він виховувався у багатого опікуна, який залишив йому велику спадщину. Здоровий, красивий,
Доріан Грей – цей світський лев, який пережив усі спокуси світу, ще більш спустошений та одинокий, ніж раніше, став заздрити всім – чистоті невинної сільської дівчини, силі волі свого приятеля і посібника Алана Кемпбела, який після допомоги Доріану у знищенні тіла художника знайшов у собі сили покінчити життя самогубством, і навіть духовному аристократизму свого друга-спокусника лорда Генрі, який не визнає ніяких моральних перепон, а все ж визнає, що “усякий злочин вульгарний”.
А поруч з Доріаном був світ із його моральними цінностями, справжня, непідробна краса. Це світ добра, любові, поваги, безкористя. Цінності, над якими не владний час, які є вічними, нетлінними і яких він не визнавав і не цінував, бо в нього були зовсім інші цінності – молодість, краса, насолода.
І ось тепер німим докором Доріану став його портрет, на якому відбилися і його розпусні зморшки, і кров на руці вбивці, і той лицемірний вираз обличчя, коли Доріан хотів окремим порядним вчинком відкупитися від долі. Він настільки зрісся з цим портретом, що портрет став його єством, ним самим, його совістю. А від себе нікуди не втечеш. Принаймні жодному з людей це зробити ще не вдавалося. Знищивши художника, що створив дзеркало його душі – портрет, він намагався очиститися від вад, на які йому вказує портрет. Але не спромігся зробити найголовнішого: очистити від бруду саму свою душу, хоч і доходить до висновку, що молитися йому слід було б так: “Покарай нас, Боже, за беззаконня наші”. Що може дати людині тихе, спокійне, розмірене життя? Чисте сумління. Совість. Саме вона – найсправедливіший суддя і найсуворіший кат. Від неї неможливо відкупитися, її не можна ввести в оману, перевести свої гріхи на когось іншого. Але Доріан Грей цього ще не розуміє, тому і прагне забезпечити собі надалі спокійне життя, знищивши портрет, бо вважає його винуватцем свого падіння. Та ж ні! І недаремно існує прислів’я: “Неча на зерцало пенять, коли рожа кривая”. Він, Доріан Грей, сам створив своє життя. Ославив ганьбою, сплюндрував душу, покрив своє життя безчестям. А встромивши ніж у портрет, убиває себе, бо справжнє обличчя з портрета – таке гидке й потворне – переходить на Доріана.
Твір у публіцистичному стилі на суспільну тему.