Розбита мрія

Іде дощ. Він застав місто так несподівано. На небі небуло жодної хмаринки, і, раптом, кришталеві краплинки ринули з неба. Земля, здається, раділа, втомлюючи спрагу. Раділи чернобривці на клумбі, раділи каштани, травичка на газоні. Листочки на деревах помітно змінили свій колір, чорнобривці піднесли свої голівки вгору, ніби омиваючись дощем.
Людей на вулицях помітно поменшало. Та дехто, в постійному поспіху, метушні, ніби й непомічав дощу, не відчував дотиків холодних краплинок із своїм тілом. Старенький дідусь, що заховався під аркою фотогалереї з усмішкою сказав : “Повітря пахне свіжістю”.
Недалеко, біли дятячого майданчика стояла маленька дівчинка. Вона плакала, проте цого ніхто не бачив, через дощ. Сльози котились з ніжниж оченяток цього янголятка, падали на асвальт, і зникали, зникали серед капель дощу. Та їй не було страшно. Сьогодні вперше розбито її мрію. Мрію, яка була єдиною втіхою для маленького сердечка, для невинної душі. дощ, її зруйнував дощ.
Дівчинку звати Іруся. Її мама тяжко хвора, вона небачила її дуже довго, сумувала за нею. та ніколи не плакала. Мама навчила

її ніколи не плакати, щоб не сталося. Тут, на майданчику, вона чекала на свого батька, який мав привезти маму, щоб та побачина свою доньку перед тим, як іти на складну операцію. дівчинка чекала близько однієї години. і тим часом намалювала для мами картинку, на якій маленька Іруся тримає за руки маму і тата, вони щасливі, і їм усміхається сонечко. дівчинка. дивиться на те, як стікають барви з її малюнка, змішуються кольри, і згодом перетворюються на калюжу. Їй боляче, нестерпно боляче… А дощ, та хто ж він такий, щоб руйнувати найзаповітніші мрії, розбивати дитячі серця… .