Садовяну Михаїл – Зачарований Янош



Казка про впертого ослика

Янош був маленький сірий ослик із чорною хрестовиною на спині, дуже добрий, терплячий і покірний. Тільки інколи на нього находила впертість. Коли це траплялось під той час, як він тягнув візка, Янош зупинявся, схиляв голову на груди і нізащо в світі не хотів зрушити з місця.
Так воно і сталося одного разу, коли Янош тяг з городу візок із картоплею. Чи то йому набридло тягти важкого візка, чи що, тільки він раптом наче до землі приріс. Погонич Йон розгнівався й почав бурчати: – Ти знову за своє, капосний Яноше?
Ослик

труснув головою, мов казав:
– За своє! А тобі що?
Йон спересердя зціпив зуби і оперезав Яноша батогом. На те Янош тільки брикнув задніми ногами. Йон знову вперіщив його, і Янош знову так брикнув ногами, аж копита блиснули.
– От каторжний віслюк! – лайнувся Йон і почухав потилицю. Тоді обійшов ослика з усіх боків, видивляючись на нього, немов на якусь мару.
– Гм! Чуєш, Яноше,- завів Йон згодом солоденьким голосом.- Послухай лиш мене, візьмись за розум. Відвезім хутесенько оцю картоплю, нас-бо давно господиня жде, ще нагнівається, еге ж так?
Янош крутнув головою:
– Не хочу.
Тоді Йона знову
взяла злість.
– Ну, то начувайся ж, голубе, я тобі покажу!
І знову взявся періщити осла батогом. Бив, бив, аж утомився. Тоді давай на чім світ клясти. А як збагнув, що не зрушить його з місця аніяк, відступив, сів над канавою край шляху і, скручуючи цигарку, одно бубонів:
– От бісова личина! Відколи живу на світі, очі мої не бачили такої худобини!
Але не скрутив ще Йон цигарки, як віслючок раптом покотив візка з картоплею вперед. Тільки чорні Яно-шеві оченята зблискували проти сонця.
– Гов! Тпру! Куди? – закричав Йон, зірвавшись з місця мов опечений. Розсипавши тютюн і випустивши з рук цигарковий папір, він кинувся навздогін за візком. Та Янош біг, аж копита мигтіли, і тільки час від часу оглядався, чи далеко Йон.
– Гов! Гов! – гукав ображений погонич.- А щоб тебе вовки з’їли, капосного! Ти диви! Глузує собі з мене, осляче поріддя!
Аж ось він наздогнав візка і вже підняв був батога над головою в Яноша, коли подумав:
“Ану ж я вдарю, а він знову стане посеред дороги як укопаний”.
Ослик дотягнув візка додому. Йон збив капелюха на потилицю, поплював у долоні і швидко попереносив мішки з картоплею до повітки. Потім розпряг Яноша, огрів його двічі батогом і, люто глянувши на нього, мовив:
– Що? Не дав мені й цигарки закурити? Ну нічого, ти тепер у мене вип’єш і закусиш! Хоч тин гризи – мені байдуже…
І, стьобнувши його ще раз наостанок, подався на кухню підживитись. За вечерею він басом розповідав про свою пригоду з Яношем. Аж ось Йон із цигаркою в роті вийшов з кухні, лаштуючись завернути до корчми. Та тільки рушив, Янош перегородив йому дорогу. Він дивився великими круглими очима і немов казав:
– Ой, їстоньки! Ой, питоньки! Аж шкура болить! Погонич засміявся:
– Ага! їсти хочеш? Пити хочеш? Нічого, потерпиш, я від тебе натерпівся. Я тебе навчу, почім ківш лиха, о, навчу!
І він вийшов за ворота. А Янош почвалав назад під стайню. Ось він спинився й, похиливши голову, став дослухатись, як у стайні коні смачно хрумають овес. довго він простояв слухаючи. Та ніхто того не бачив і не знав, як йому гірко, бо хазяї саме спочивали по обіді на своїх м’яких перинах.
Аж ось із високої хати, обвитої диким виноградом, вийшов Мітіца, найменшенький господарів синок, років п’яти. Це був хороший здоровенький хлопчик з білим чубом і синіми оченятами. Перегнувшись через бильця ганку, Мітіца оглянув подвір’я.
– А! Ось і Янош! – сказав він тихенько й радісно. І, спустившись східцями, підійшов до ослика.
Янош повів довгими вухами, а потім труснув головою і побіг. Оббіг стайню й завернув до хвіртки, що вела в садок. Хлопчик подався слідком. За парканом у садку зеленіла рясна трава.
– Я так хочу їсти! – раптом обізвався Янош. Мітіца здивувався і сказав:
– Та що ти кажеш, Яноше? Хіба ж ти сьогодні не їв?
– Ні, молодий господарю, не їв. Йон сердиться на мене. Рано взяв мене й повів на ниву, не дав попоїсти ані зернятка… Коням насипає вівса ого-го. А мені лише “вйо!” та “гов!” та й більш нічого. Знай б’є, та лає, та збиткується. Ну, та й я його в дурні пошив. Поки він мене бив та лаяв, я стояв як укопаний. А тільки він хотів був скрутити собі цигарку, я взяв та й дременув од нього…
Мітіца засміявся і сказав:
– Я чув, як він жалівся мамі… Та я знаю, він сам винен.
– Нема мені від нього просвітку,- тихо сказав Янош і жалібно подивився на хлопчика.- Я тобі нічого не казав, бо тобі не до того, в тебе й свого клопоту доволі… Але тепер я бачу, тільки ти мене жалієш, от я й розказав тобі, як Йон наді мною знущається.
– Бач, який! – із зневагою мовив хлопчик.- У нього борода кудлата, як овеча вовна!
Обидва якийсь час мовчали. А тоді ослик показав очима на садок.
– Так мені хочеться зеленої травички, молодий господарю, хоч трошки. Від голоду аж в очах темніє.
– Ну, пішли в садок! – сказав Мітіца.
Він одчинив хвіртку, і вони зайшли в садок. Янош почав весело скубти травицю. А Мітіца розлігся на квітучій галявині. І вони знову заговорили.
– Послухай, Яноше,- перший озвався хлопчик,- скажи мені, чому ти все такий сумний і завжди стоїш під стайнею, понуривши голову?
– Я скажу тобі,- промовив Янош, підводячи голо-ву: – Тому, що мені на серці тяжко.
Ослик замовк і якийсь час хрумтів травою. А коли вгамував голод, обернувся до Мітіци, що лежав горілиць і дивився у високе небо.
– Господарю,- сказав Янош зітхаючи,- давно я хотів розповісти тобі про своє лихо, та все не наважувався. Але несила вже терпіти. Погонич щодня знущається з мене, б’є, накладає віз з горою, не дає мені сіна й вівса, не напуває. Ти тільки глянь на мене: сама шкіра та кістки лишилися. Так мені тяжко, хоч тікай світ за очі. Піду я краще до лісу, нехай мене вовк із’їсть. Тільки так збудуся я цієї муки. Я вже хотів був розповісти все твоєму батькові, та. він – дорослий, він мене не розуміє…
Мітіца пильно поглянув на Яноша. І справді, осликові тяжко жити, подумалося йому. Йон тільки те й знає, що лається й б’ється. Щодня ослик голодний і ненапований. дощ січе, а він надворі. А раз увечері Мітіца бачив, як забутого ослика геть обсипало у дворі мокрим снігом. А якось уночі побачив Мітіца: стояв ослик при місяці, сумний-сумний, сам собі, тільки чорна тінь на землі була йому за товариша… Ніхто про нього не дбає, нікому його не шкода…
– Знаєш що? – сказав Мітіца Яношеві.- Я думаю так. По обіді, коли тут нема нікого, як тільки Йон піде до корчми, я виводитиму тебе сюди на травицю. – Спасибі тобі, молодий господарю,- відповів ослик, щиро дивлячись у вічі хлопчикові.- А тепер випусти мене з садка, піду нап’юсь води з криниці, а тоді й назад…
Вони вийшли з садка. Мітіца взяв хвіртку на клямку. Янош подався на своє місце під стайню. А хлопчик піднявся на ганок і крізь дикий виноград став дивитися на свого приятеля. Янош очима дякував йому, і хлопчик добре його розумів. “Це зачарований ослик,- думав Мітіца.- Він, мабуть, з казки. Як схочу, то сяду колись на нього верхи, і він помчить мене далеко-далеко. А трапиться мені якась пригода, Янош визволить. І всі на світі дивуватимуться моїм подвигам… ” Аж ось на подвір’я зайшов Йон. Ніс у нього поро – жевів, і погонич подобрішав. Він зразу попрямував до стайні. Але Янош ані ворухнувся. – Ага! – сказав Йон.- Тепер ти посмирнішав, пане Яноше? Ну добре вже, дам тобі водиці… Почастую тебе, чуєш? Він приніс з криниці відерце води, але Янош удав, що не бачить. – Може, сінця хочеш? – спитав Йон.- Ти не думай, я не дам тобі згинути з голоду, бо хто ж возитиме картоплю з поля? Принесу, принесу тобі сінця… І він приніс оберемок сіна й кинув його перед осликом. Але той і оком не моргнув. Йон дивом здивувався: – Що? Не хочеш їсти? Оце так! Ну-ну! Такої худобини я зроду не бачив! А Янош поворушив вухами і поглянув на свого друга, що сидів на ганку. І Мітіца тихенько сміявся, сховавшись у зеленій гущавині винограду, і так радісно було йому на серці.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Значення п'єси мина мазайло вчора и сьогодни.
Ви зараз читаєте: Садовяну Михаїл – Зачарований Янош