Сатиричне зображення стяжателів, експлуататорів, міщан у п’єсі “Хазяїн” (5 варіант)

У 1861 році біло скасовано кріпосне право. Але недовго довелося радіти мужикам, бо на зміну панам прийшов інший експлуататор – такий самий селянин, але більш заможній. Він почав дерти шкуру зі своїх братів не менше, а часом й більше за панів. Такий “хазяїн” і став головним героєм п’єси І, Карпенка-Карого. Звернувшись до жанру комедії, драматург намагається засобами сатири висміяти чоловічу любов до стяжання, без будь-якої іншої мети.

Тереитій Гаврилович Пузир по суті не є-поганою людиною. Він дуже любить свою доньку, не хоче її тривожити

господарськими справами. Він з повагою ставиться до Золотницького, дружба з яким робить йому честь. У якійсь мірі це навіть романтична натура, яку вражає гарний спів, яка так яскраво і поетично описує безкрайній степ. Пузир опікується своїми овечками, як батько дитиною. Але його любов до грошей, його прагнення до постійного розширення свого господарства зробили з нього експлуататора і неймовірно жадібну людину.

Глядача чи читача п’єси з самого початку вражає те, що така багата людина ходить у полатаному з усіх боків, старому халаті. Від його кожуха смердить, і він такий старий, що в ньому швейцар

земського банку не впізнав Пузиря. На всьому Пузир хоче заробити. Він продає халат, який йому справді сподобався, бо за нього дали в два рази дорожче. У дорогу завжди бере харчі, щоб не їсти в ресторані. Навіть не запрошує гостя (Маюфеса) до обіду, бо в нього “не постоялий двір”. За словами Феногена, він усіх научає: “з усього, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлося тягнуть – тягни!” Звичайно, такі побутові деталі викликають подив і сміх у читача. Автор висміює дріб’язковість людини, в якої економія дійшла до крайньої межі – хворобливої скупості.

Але зовсім не смішним, а жорстоким і нелюдяним виглядає Пузир, коли мова заходить про заробітну плату робітникам, про купівлю овець на голодній Херсонщині. Людина, що має мільйони, думає про копійки, але, звичайно, не задумується при цьому, що через це можуть померти люди. Чим більше голодних, чим менше мужик має землі, тим краще, бо “як мужик зостанеться без землі, роби з ним, що хочеш; а поки при землі, мужики все одно, що бури, нічого з ними не зробиш”. Отже, в усьому він бачить свою користь.

Схожі на хазяїна і його помічники. Звідки вони такі узялися? “Хазяї викохали!” – зізнається Ліхтаренко, що навіть не має і сліду сумління, чесно зізнаючись, що краде що через нього звільнили Зозулю, якого, між іншим, це призвело до самогубства. Феноген також нічим не кращий від свого господаря, але він постійно намагається виправдатися у власних очах: “Та я не тягну – дають”.

І. Карпенко-Карий кінцівкою твору немовби передбачає подальшу долю таких хазяїв. Лопнуть нарешті такі пузирі через свою же ненажерливість. “Гомерівський сміх”, за виразом Золотницького, викликає те, що людина, маючи двадцять тисяч кіп врожаю, біжить через усе поле, щоб перешкодити чужим гусям скубти пшеницю. “Воюющий мечем од меча гибнет. Хазяйство – його меч, від нього смерть”, – підводить підсумок лікар.

Так, Пузир помре, але залишаться виплекані ним феногени та ліхтаренки. А отже, не треба сподіватися на те, що проблема ця вирішиться сама по собі. Мені здається, пузирі були, є і будуть. І саме тому ця п’єса актуальна і зараз. Ми можемо впізнати в героях І. Карпенка-Карого, письменника XIX сторіччя, своїх знайомих або просто оточуючих людей. І вже не смішно, а сумно те, що ми не вміємо вчитися у класиків, не можемо побачити в героях класичної літератури себе.