Собор як символ духовної краси людей (за романом “Собор” О. Гончара)

Кожен визначний твір знаходить своє місце в літературі залежно від того, як він збагачує наше розуміння краси і призначення людини, які актуальні питання порушує. “Собор” – шостий роман Олеся Гончара, письменника, увінчаного всіма можливими нагородами. Твір завдав великого удару тоталітарному режимові. Він виконав роль не стільки інструменту розвалу, скільки єднання, соборності сил українства для творення нового демократичного устрою життя. Така книга важить більше, ніж просто видатне літературне явище.

Що таке, власне кажучи, собор у “Соборі”? Цілком конкретний християнський храм, збудований козаками після розгрому Січі. Але собор водночас і втілення високого духу народного. Він як рентген, просвічує уми, душі, позиції, велич і благородство, підлоту і звироднілість. Цей собор став епіцентром конфлікту в романі між людьми, між духовністю і бездуховністю. Собор постає перед нами як диво довершеності народної архітектури, народного бачення й розуміння краси, як пам’ятка історичного минулого народу, коли запорожці після розгрому царицею Січі змінили зброю

на книги і розбрідалися ченцями по світу. Як уособлення свого героїчного минулого, “козацької республіки” спорудили цей собор на згадку нащадкам про волелюбних предків, захисників Вітчизни, як втілення сумління й нескореності духу народу. Собор як духовну субстанцію ми пізнаємо переважно через сприймання Миколи Баглая. Його розумінню цінності історичної пам’ятки протистоїть вороже ставлення до нього з боку Володьки Лободи і тих покидьків суспільства, що вчинили в соборі дику оргію і на його порозі тяжко поранили Миколу. Позиція Миколи – це позиція усіх мешканців селища, тільки ще категоричніша. Одні люди постійно думають про собор, схиляються перед його красою і величчю, інші – ие думають про те, що його може не стати. Але коли селищем поповзла чутка, що собор мають руйнувати, з нього зник охоронний знак, тоді виявилось, що кожний до собору не байдужий, що він – і їхня святиня. Тоді і Вірунька, і Леся-фронтовичка, і Костя – сліпий танкіст, і Шпачиха” і всі, хто живе по правді, збагнули, що йдеться не просто про занедбану будову – йдеться про їхні честь і сумління, про саму духовну суть їхнього існування. На адресу руйнівників були висловлені гострі, але справедливі слова: “Сволоцюги!” Микола Баглай вважав, що є в соборі вільний дух натхнення, любов висока. Він все частіше задумується, чи створить кожен з нас щось рівне йому, щось краще від нього.

Собор у Миколиній уяві постає в одному ряду з такими творіннями рук людських, як заводи і палаци, із такими нерукотворними цінностями, як Дніпрова сага, діброви і плавні, як велична ріка. І про що б не писав письменник, він бачить собор передусім як велич духу, як мірило совісті, як докір недбальцям і користолюбцям. Це ж вони довели визначну архітектурну споруду до убогого стану.

Олесь Гончар виступає проти тупої обмеженості чиновників, які не бачать різниці між релігією і самою спорудою – витвором людського генія, символом народних уявлень про красу і справедливість. Письменник картає горе-керівників, які наївно гадають, що коли зруйнують собор, то в їхньому населеному пункті усі стануть безвірниками. Без цих соборів ми не збережемо, не збудуємо своєї держави, не постанемо в світі як незалежний народ.