Собор як втілення високого духу народного (за романом О. Гончара) (1 варіант)



Є в літературі імена, без яких годі уявити саму літературу. Письменник переважно сучасної теми, визначний майстер слова, Олесь Терентійович Гончар у своїх романах, повістях, новелах художньо досліджує життя кількох поколінь українського народу, в яких живе любов до чистого неба, до культури і глибинної історії роду.

Таким є його роман “Собор”, який довгий час був під забороною через свою правдивість. Образ собору з’являється вже на перших сторінках роману. Він “стоїть над селищами в задумі, один серед тиші, серед світлої акацієвої

ночі”. Осердям, своєрідним стрижнем роману є він.

Історія собору не має початку і не має кінця. Він ніби виринає з небуття і прямує у вічність. Побудований козаками-вигнанцями у. XVIII столітті, собор пережив лихоліття громадянської війни з грабіжницькими набігами махновців, Велику Вітчизняну війну з кулеметними чергами і розрухою, важкі 60-ті роки, які згубили більше двадцяти тисяч храмів.

У романі собор постав як невмируща пам’ять історичного минулого нашого народу, як символ духовного багатства, розкутості і краси. Собор – вірний вартовий зачіплянських снів і сновидінь. І не тільки їх. Він – вартовий

совісті людської, глибокої духовності. Усе проходить перед ним, як “перед свідком і перед суддею”. Він спілкується з людьми, допомагає їм у скрутні хвилини, навіть повчає. На одних впливає благотворно, звеличує, інші перед ним мізерніють, нікчемніють.

Єльку вразило перебування в соборі. “Я споганена, мене споганили, я не смію, не маю тут стояти”, – говорить вона. Але собор, відчуваючи її чисту, незаплямовану душу, розкриває дівчині свої багатства: давні написи, фрески, мозаїки. І навпаки, таких лиходіїв, як Таратута, Ера він лякає темними кутками, кажанами і темрявою.

Якусь невидиму магічну силу відчувають у соборі всі герої роману. Дивно, як непотрібний “облуплений” собор у важкі хвилини життя стає якимось рідним, близьким і необхідним тим жителям Зачіплянки, які мають совість, навіть бабі Шпачисі. Собор, мов жива, прекрасна істота, привертає до себе красою витвору людських рук. Скількома епітетами і метафорами нагороджує автор собор: “музика сфер”, “симфонія пластики”, “ідеальне суголосся думки й матеріалу”, багатьма іншими. “Облуплений” вдень, вночі собор ніби розгладжує зморшки часу і поринає у спогади про минуле.

Дивні стосунки склалися між собором і Миколою-студентом. Він відчуває душею німу музику округлих бань і співучих ліній. Життя своє Микола Баглай згоден віддати за цей прекрасний витвір мистецтва. “Він, як той біблейський юнак, що вигнав осквернителів з храму”, – говорить про нього вчитель Хома Романович.

Попри всі пристрасті і незлагоди стоїть собор “парусно-повний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник”… Проводячи паралелі із незнищенністю собору, автор закликає зберігати собори наших душ такими ж чистими і незайманими, відкритими до світла і радості.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Дорога до болю стус.
Ви зараз читаєте: Собор як втілення високого духу народного (за романом О. Гончара) (1 варіант)