Стельмах Михайло – Хатка у березовому лісі



Авторська казка про те, як цапок, баранець та пес Рябко перемогли страшну вовчицю.

Колись давно-давно біля самого лісу, де протікає річка Снивода, жили собі дід та баба. В них було невелике поле, огород і зелений-зелений лужок.
У полі дід сіяв жито, пшеницю, просо, гречку і всяку пашницю. В огороді бабуся садила картоплю, капусту, огірки, цибулю, соняхи, квасолю, сіяла моркву, петрушку, чорнушку, мак і навіть пастернаку
А на зеленому-зеленому лужку паслась або гралась живність і стояли високі стіжки сіна, на яких любили відпочивати або пританцьовувати

лелеку
І мали дідусь та бабуся в своєму господарстві гарненького бокастенького коника з синіми очима, однорогу корівку, яка загубила другий ріг, боронячись од вовка, собаку Рябка, цапка – білого клубка, круторіжка ба-ранця-молодця, з десяток курей і півня-співця. Півень був наче мальований, мав оттакенні вогнисті крила і дуже пишався сам собою, своїм гребенем і голосом. Він завжди прокидався ще до схід сонця і голосним співом нагадував усім, що головне вранці – вмивання, одягання, прибирання і снідання.
– Так-так-так,- погоджувався на річці крижень, який мав на крилах чудові сині дзеркальця.
/> Після сніданку дідусь запрягав у воза коника і їхав працювати на поле, бабуся ішла щось садити чи полоти на огород, кури сідали на гнізда нести яєчка, Рябко слідкував, щоб на подвір’я з лісу не проскочила лисичка-сес-тричка, півень брав косу чи граблі й гордовито ішов, як справжній косар, на лужок, а цапок – білий клубок з ба-ранцем-молодцем справляли то повітку, то обору, то комору, бо вони були вмілими теслями і завжди казали, що сокира і пилка дуже гарна спілка.
Славно, у приязні та дружбі, жило все наше лісове товариство, не сподіваючись нізвідки ніякого лиха. Та лихо не спало.
Якось весною пізнього вечора, коли всі, крім Рябка, після праці спочивали, воно й завовтузилось, загупало біля воріт, потім перескочило через тин, клацнуло зубами на Рябка, блиснуло страшним поглядом і посунуло до хати.
Це був величезний вовк-сіроманець, який мав не лапи, а лапища і таку пащеку, що в неї з головою помістився б цапок – білий клубок.
Зупинився сіроманець біля призьби, ще раз клацнув зубами на Рябка, а далі вдарив лапищею в перехрестя вікна і крикнув грубезним голосом:
– Гей, діду, вставай – гостя з лісу зустрічай!
Від одного вовчого голосу в хаті застогнала, заохала бабуся, а дідусь одягнувся, підійшов до вікна, глянув на непроханого гостя, відчинив хвірточку і запитав:
– Хіба ж так, вовче, ходять у гості?
– Хто як уміє, так і ходить у гості,- відказав вовк.
– Чого ж ти хочеш, чого тобі треба?
– А ти сам не здогадуєшся?
– Може, ти з дороги бажаєш водички напитись?
– Не водички я хочу напитися, а м’яса наїстися,- ще раз так клацнув зубами сіроманець, що бабуся затрусилася з переляку.
Дідусь сумно похитав головою.
– Чого ж ти, вовче, зажадав од мене м’яса?
– Бо ти для мене найбільше зло!
– Оце збрехав не думаючи!- обурився дідусь.- Все життя мої руки сіяли зерно і добро, а твої лапи приносили тільки зло, бо все когось шматували та убивали.
– Мовчи, бо я тут найсильніший! Сама вовчиця зве мене залізним вовком!
Та дідусь не злякався і знову запитав:
– І вовчиця в тебе залізна?
– І вовчиця моя залізна. Про це всюди, навіть на океанських островах знають. Хочеш – гукну її, вона по той бік воріт стоїть та все думає, з ким їй воювати.
– Угу-у!- завила за ворітьми залізна вовчиця.
– Чуєш, який у неї голос? Золото, а не голос – хоч кого налякає. Отож давай скоріше м’яса. І не якогось, а курятини!
Як зачула це бабуся – заплакала ридма:
– Курочки мої зозулясті, до якої ми дожили напасті! Не дам вас курохапу.
Тоді вовк щосили гиркнув, аж усі вікна задзвеніли:
– Як не даси курочок, позбудешся корови. Це вона, коли я ще не був у силі, вдарила мене рогом. А тепер я її однією лапою уб’ю!
На це дідусь відказав:
– Тільки й чуєш од тебе: уб’ю, роздеру, захоплю. Краще подивись, як славно довкола, як гарно вінками висяю ють зорі!
– Вовки не люблять зірок, вовкам головне м’ясо, а не зорі! Веди в курник!
Зітхнув тяжко дід і сказав:
– Іди, вовче, на сідало і забирай курей.
– Тільки з тобою, щоб ніякого обману не було. Знаю я вас, людей.
– Нічого не поробиш – мусив дід іти до катраги, де ночували кури, а вовк розшнурував свій ремінний міх та й почав у нього кидати несушок, тільки до півня не добрався, бо той забився під саму стріху.
Напакувавши міх, вовк зашнурував його і аж затанцював серед подвір’я.
– Ох і поласує зараз при місяці вовча сімейка. Але не думай, діду, що ти відкупився курми – завтра прийду з вовчицею і за Рябком, і за цапком – білим клубком, і за баранцем-молодцем, бо завтра в мене будуть гості з вовчого військового об’єднання. Ми і скажемо їм: “Нате вам, генерали і адмірали, м’ясо – кожному до смаку”. І не здумай кудись сунутись за рушницею, бо позбудешся навіть коня.- Та й, сказавши це, закинув міх на спину, плигнув через пліт і побіг з вовчицею до лісу.
Сумно-сумно зітхнув дідусь, а потім почав збирати свою живність: Рябка, цапка – білого клубка, баранця-молодця і півня-співця, який і крилами, і лапками витирав очі.
– Чули, мої помічники дорогі, що сказав вовцюра?
– Чули,- за всіх відповів Рябко.
– Тоді, як мені не жаль прощатись з вами, одразу ж збирайтесь у дорогу. до того, як знову прийде сюди вовк з вовчицею, ви будете на новому місці будувати собі хатку.
– А де ж це нове місце?- запитав баранець-молодець.
– далеко звідси, в дуже гарному березовому лісі. Рябко там разів зо два був зі мною. Не забув, Рябко, дороги?
– Не забув,- журно сказав Рябко.- Там і трава гарно росте, і річечка протікає, і плесо рибне, і болото є, де весною вечорами співають і витанцьовують вальдшнепи.
– Отож збудуєте в березовому лісі хатку та й будете жити. А зараз збирайте усе, що згодиться на новому господарстві, і скоренько кладіть на воза, бо час не жде.
Почали друзі складати на віз і косу, і граблі, і сапку, і пилку, і сокиру, і лопату, і серпа, і рубанок, і фуганок, і дошки, і казанець, і полумиски, і навіть цегли на піч. Не забув Рябко взяти й рибальську сітку. дідусь приніс із комори мішечки з ярими культурами, а бабуся – вузлики з городнім насінням. далі дід запріг коника, відчинив ворота та й усі сумно подалися до далекого березового лісу: попереду ішов коник, біля нього дідусь, за дідусем Рябко, за Рябком цапок – білий клубок, за ним бара-нець-молодець, а позаду півень-співець, в якого й крила опустились.
Цілу ніч до самого ранку мандрували вони. А коли сонечко відірвалось од землі, всі побачили, як перед ними аж засяяв дуже гарний березовий ліс. Тут недалеко від співучої річки друзі розвантажили воза і попрощалися з дідусем.
– Приїжджайте до нас у гості,- прохали усі старого.
– І ви навідуйтесь до нас.
Тільки приїхав дід додому, тільки завів коника в стайню, тільки підкинув сінця корові, як на подвір’я через пліт з оттакенними міхами перескочили вовк і залізна вовчиця.
– От я і прибув зі своєю жінкою, яку знають навіть на океанських островах,- ошкірився вовк і гордовито повернув голову до вовчихи.
– Що ж ви, пані, робили на тих островах?- насмішкувато запитав дідусь.- Сіяли щось, садили?
Вовчиха зрозуміла, що дід насміхається, клацнула зубами:
– Порядок серед овець наводила! Бо там дуже багато овець, а порядку мало,- і розшморгнула міх. Це ж саме зробив і вовк:
– Поможи, діду, вкласти в міх Рябка і цапка – білого клубка, а в торбу жінки – тільки баранця-молодця.
Дід ніби скрушно похитав головою і розвів руками.
– Поклав би вам у міхи і Рябка, і цапка – білого клубка, і баранця-молодця, так нема їх.
– Як це нема?! – аж підскочив вовк.- Жартуєш, діду.
– де там жартую, коли мало не плачу.
– А де ж подівалась твоя живність? де?
– Вона ж почула, як ти увечері нахвалявся зготувати з них обід – не то для вовчої спілки, не то для вовчого об’єднання,- і гайнули хто куди, не захотіли потрапити ні в генеральські, ні в адміральські пащеки.
– Язикань! – сердито гарикнула вовчиха на мужа.- Не вмієш тримати таємниць за двома замками: за губами і зубами,- і зашморгнула міх.
– Куди ж вони могли побігти?- аж лапу приклав вовк до морди.
– Напевне, подались у село до людей.
Про всяк випадок вовк побіг до повітки, обзирив її, заглянув і в хатинку до Рябка, скрушно зітхнув, зашморгнув міх і, щось сказавши вовчисі, вискочив з подвір’я…
– Ми знайдемо їх! Неодмінно! – гарикнула вовчиха і теж стрибнула через тин.
А тим часом у березовому лісі кипіла робота. Рябко, баранець-молодець, і цапок – білий клубок, і півень будували собі з берези невеличку в зруб хату. Та так будували, що навіть їхні нові сусіди – борсук з борсучихою – дивувалися. Вони саме розжилися на діток і щоранку виносили їх з нори на сонце, бо хоча борсуки і живуть під землею, та дуже люблять сонечко. А вже подиву їхньому і краю не було, коли півник залізними граблями глибоко зволочив лісову прогалину і в борозенки почав рівнесенько, зернину за зерниною, сіяти яру пшеницю.
– І нащо це, і для чого це?- розводив лапами борсук.
– А для того, кукуріку, щоб мати і зерно, і борошно.
– Зерно ще зрозуміло, а нащо борошно?
– З нього ми спечемо і паляницю, і пироги з ожиною, і підпалок, ще й вареничків чи локшини наваримо і вашу сімейку запросимо в гості.
– Спасибі, спасибі, а ми вас грибами почастуємо. Тут моя жінка знає такі грибні місця, що хоч серпом жни чи косою коси.
– Коли дозволите, то в грибну пору ми запросимо до нас бабусю і дідуся.
– А це не страшно?- насторожився борсук, який звик жити в самотності.
– Що ви, ласкавий борсуче. Наші старенькі дуже добрі люди, їх усі в селі поважають і люблять.
– Коли добрі, то хай приходять,- і борсук пішов заносити діток у нору. Це він робив так: обережно брав дитятко в рота і задкував до нори, бо коли б він ліз у сховок передніми ногами, то дитя могло б упасти вниз і забити собі голівку чи бока.
Пішли рясні весняні дощі, на прогалині зазеленіла яра пшениця, і кожне її стебельце мерехтіло на сонці, мов дивна квітка. Росла не тільки пшениця, а й хатка. І коли вже наші теслі поставили вікна, то згадали, що треба мурувати піч. А як її мурувати, коли вони забули взяти в дідуся кельму? Не будеш же рівняти глину хвостиком чи лапкою. Це ж неохайної некультурно.
Щоб не відривати від роботи славних теслярів – ба-ранця-молодця і цапка – білого клубка, наш Рябко без проволоки погодився збігати до дідуся.
– А як перестріне тебе вовк?- стурбувалися усі дРУЗІ.
– Утечу, а може, й перехитрю його. Я обережнень-ко,- та й побіг березовим гаєм понад заболоченою місциною, де тепер вечорами збирались на співи довгоносі вальдшнепи. Земля тут була замшіла, м’яка, і Рябко розмислив, що навіть коли перестріне його вовк, то не здожене – почне грузнути в болоті. Як закінчилась низина, Рябко вбіг у калиновий гай. Колись восени він був тут з дідусем. Ввійшли вони в гай, а деревця і накрили їх, мов шатром, червоними калиновими кронами.
– Надивляйся. Не завжди стрінеш таку красу,- сказав дідусь тоді.
З калинового гаю Рябко вибіг у чорнолісся, що саме зацвіло блакитним рястом. Ой, скільки ж його багато! Наче шматки неба попадали на землю.
Раптом нюхом Рябко почув небезпеку. Оглянувся, і шерсть піднялась догори – за ним, ошкірившись, плече в плече, бігли вовк і вовчиця.
– Попався, попався негіднику!- радісно заволав вовк.- Утікай – не втікай, а ти вже наш!
– Він уже в торбі!- ошкірилась і вовчиця.
З усіх ніг, з усієї сили кинувся бігти Рябко до дідової оселі. Та де там утекти від вовка. Все ближче і ближче стрибками наближається він, вже чути його дихання і харчання, вже, видно, ніщо не врятує Рябка. Раптом він перед собою побачив два дуби, що виросли з одного кореня. Підскочив Рябко й стрибнув у проміжок між дубами. З розгону скочив за ним вовк і застряг між ними. І так застряг, що й поворухнутись не може, тільки “стогне від болю, навіть не дивиться, як зникає між деревами Рябко.
Підбігла до вовка вовчиця, стала і лапами і головою зарятовувати чоловіка, але нічого не виходить з її зусиль – так щільно дерева затисли живіт вовка. І оттакенними сльозами заплакав сіроманець.
– Коли б я знав, що так буде, ніколи б не гнався за чиїмсь життям.- І отут вовк побачив свою останню хвилину: з чорнолісся вийшов з рушницею мисливець. Застогнав сіроманець, сказав останнє щось вовчиці, але її вже не було коло нього: чимдуж кинулась утікати вона.
А тим часом Рябко лісами, та перелісками, та зрубами добіг до знайомого поля і одразу побачив на ньому дідуся і бокастенького, запряженого в борону коника. Вони старались і собі, і добрим людям на хліб. Працюючи, дідусь ще й курникав свою улюблену пісеньку:

Ой під яром, яром
Пшениченька яра,
А в долині овес.

Так воно й насправді було в дідуся – під яром зеленіла пшениця яра, в долині – овес, за вівсом корабликами коливався горох, а тепер уже й гречку на варенички посіяв.
Вискнув, гавкнув од радості Рябко, кинувся до дідуся, до коника, почав їх обнімати та цілувати.
– Рябко, дорогий, і де ти взявся?- аж розчулився дідусь.- Чого так захекався та перепався?
– Це я від вовка утікав,- і Рябко розповів про свою пригоду і про всіх друзів, що залишились у березовому лісі, навіть про борсукову сімейку згадав.
А скільки радощів і розмов було в дідовій оселі! Бабуся, слухаючи Рябка, заходилась пекти пиріжки та все стиха приказувала: цей Рябкові, цей цапку, цей баранцю-мо-лодцю, а найменшенький півнику-співаку.
Погостював Рябко в старих і аж на третій день з пиріжками та кельмою побіг у березовий ліс, бо ж треба було піч мурувати, комин виводити, хату добудовувати та й в огороді щось садити, бо до зими хоч і далеко, але все одно не за горами вона…
Ох і гарну ж хатку збудували наші друзі, ще й гніздом для лелеки завершили її. Одне лишень турбувало їх – це вікна, бо ліс є лісом, а в ньому не перевелися вовки. От і страхайся, щоб у віконця не заглянули вовк, вовчиця чи кумася-лисиця.
А вона, кумася-лисиця, таки згодом з’явилася в березовому лісі і закружляла навколо огороду, де найбільше працював півень, який страшенно любив щось садити, сіяти чи доглядати за посівом.
Ось коли він саме вибирав у вербовий кошик молоді огірочки, лисиця й напала на нього. Навіть прикинула, що почне його їсти з гребінця, бо дуже гарний він. Прикинула, та не помітила, як за нею стрілою метнувся Рябко. Кинулась лисиця на півника, а Рябко схопив її за ногу. Лисичка якось вирвалася, та Рябко все одно наздогнав її і вже вчепився у хвоста. Лисичка – смик убік, скік до струмочка та й завила від болю, бо залишила хвіст Рябко-ві. Він і приніс його півнику.
– Оце буде нам припічок підмітати – в хазяйстві все згодиться.
– Спасибі, друже, що врятував мене,- почав дякувати півень.- І подивись, які в мене огірочки та капуста.
– Славні, славні, тільки жаль, що собаки ні огірків, ні капусти не споживають.
– А хіба ти забувся про баранця-молодця, про цапка – білого клубка і про гостей, що будуть у нас?
– Гостям ми завжди раді,- погодився Рябко та й побіг оглядати і поле, і сіножать, і болітце, чи не причаївся десь хижий звір. А за Рябком ув’язався і цапок – білий клубок. Цапок на полі поласував горохом, на лужку, де гордовито ходили лелеки, поправив копичку сіна і раптом насторожився – з болітця почувся жалісний стогін.
– Чуєш, Рябко?
– Це ніби голос кізоньки,- повів чуйним вухом Рябко, і вони, розгортаючи рогіз і кущі верболозу, кинулись до болітця, в трясовині якого не раз гинула звірина.
Пробившись крізь зарості, цапок – білий клубок першим побачив мале козенятко, що загрузло передніми ніжками в трясовині.
Стоїть воно, бідненьке, тремтить усім тілом, а з темних великих очей котяться сльози.
Побачило цапка, здригнулося і тихенько-тихесенько попрохало:
– Пособи мені вибратися з болота, бо пропаду. Кинувся цапок – білий клубок рятувати кізочку, та й сам став загрузати.
– Вертайся назад! Вертайся назад!- закричав Рябко, що зупинився біля кущів верболозу.
Повернувся засмучений цапок і питає:
– А як же нам врятувати кізочку? Чуєш, як плаче вона?
– Сядьмо та подумаймо,- поважно сказав Рябко.- Пригадай слова нашого дідуся: спочатку треба думати, а потім робити.
А тут до них ще прибігли стурбовані баранець-моло-дець і півник, та й стали вони всі думати й гадати, як кізоньку рятувати.
– Я вже знаю як!- крутнув головою баранець-моло-дець.- Ми наламаємо рогозу, гілляк і до самої кізоньки настелимо місток. Містком, як найлегший, пройде цапок – білий клубок і потягне кізоньку за вуха.
– Чого ж за вуха? Їй боляче буде,- сказав Рябко.- Краще за ніжки.
– Можна і за ніжки,- погодився баранець.
Так і зробили друзі: настелили з рогозу, з гілляк верболозу і вільхи гарненький місточок, і по ньому цапок – білий клубок підійшов до кізоньки, обережно раз, і вдруге, і втретє смикнув її за передні ніжки та й витягнув з болота.
А коли вона, перехитуючись од втоми і переляку, вийшла на сухе, то поглянула на всіх наших друзів і сказала:
– Спасибі вам, любі братики. Прийміть і мене до свого товариства.
Усім так сподобалось “любі братики”, що вони назвали кізоньку сестричкою і радісно повели її до хатки в березовому лісі.
Хатка дуже сподобалась кізоньці, сподобалась і піч, і лави, і стіл, і стільці, от тільки одне було незрозумілим: чому в хатці неметена долівка.
Півень ніяково відповів:
– Ми забулися взяти в дідуся віника.
На таку чудернацьку відповідь кізонька аж засміялася :
– Хіба в лісі мало нехворощі? Ось я зараз зв’яжу віник і приберу в хатці, а потім зготую обід. Що вам зготувати?
– Суп,- сказав Рябко.
– Борщ з капустою,- сказали цапок – білий клубок і баранець-молодець.
– А мені каші з ярої пшениці,- кукурікнув півень.
– добре, братики,- мило посміхнулась кізочка, підперезалась хвартушком і заходилась поратися біля печі… А братики дивились на неї і дивувались: таке мале, а знає всього!

В ліси прийшла осінь, і кожна берізка стала такою гарною, наче її обсипали золотом, а біля їхніх ніг щоранку з’являлися гриби: то бабки, то сироїжки, то навіть красе-ні білі, а далі на пеньочках повсідались сімейки веснянкуватих опеньок. Кізочка ними налюбуватись не могла.
Наші друзі позносили з огороду в другу половину хати, що правила за комірчину, і капусту, і гарбузи, і картоплю, і буряки, і навіть три снопики маку, що дуже славно шелестіли вночі, ніби в них ночував вітерець.
– Це ж кожна маківка схожа на дівчинку,- не раз казала кізонька, придивляючись до віночків на маківках.- Один снопик ми подаруємо бабусі і дідусеві, другий – борсукам, а третій буде шелестіти нам.
Борсуки радо прийняли подарунок друзів, але й засмутили їх своїм оповіданням: вони почули від оленів, що в сусідньому чорноліссі з’явилась дуже зла вовчиха, про яку ходить недобра слава навіть на океанських островах.
– Це ж вона – залізна вовчиха!- одразу догадався Рябко.
– Авжеж вона!- кукурікнув півень.
– Щось треба робити!- крутнув головою баранець-молодець.
Насамперед наказати кізоньці, щоб вона далеко не відлучалася від хатки та не затримувалася біля річечки з відрами. А то стане під калиною з коромислом на плечах і співає собі,- спохмурнів цапок – білий клубок, що найбільше турбувався за кізоньку, яку всі прозвали Квіткою.- Чуєш?
– Чую,- тихо відказала кізонька.
– Все воно так, але треба вже зараз подумати про оборону,- розважливо сказав борсук.- до мене в нору вовчиця навряд чи посуне, а до вас у вікна мож? вдертися.
– Ой, мені страшно,- затремтіла кізонька.
– думати треба,- сказав Рябко.- А зараз поволеньки підемо до плеса, виберемо сітку, і, коли щось витягнемо з неї, нам кізочка зварить юшку.
– А я зараз піду по селеру і петрушку,- сказав півник і побіг на огород.
Незабаром Рябко, баранець-молодець і цапок – білий клубок витягнули з плеса свою широку та довгу сіть.
На цей раз у ній заплуталось кілька великих Щук. Од тієї радості Рябко навіть заспівав:

Буде юшка до смаку,
Бо не жалко часнику,
Ні селери, ні петрушки,
Дуже гарна буде юшка.

– Братику, а в юшку з риби не кидають ні часник, ні селеру, а тільки цибулю і петрушку,- сказала кізочка.
– А я й не знав. Вік живи – вік учися,- почав Рябко вибирати щуки з сіті.- Ви ж погляньте на цього щупака. Як лисиця завбільшки!- і несподівано Рябко заскакав на бережку.- А я знаю! А я знаю! А я знаю!
– Що ти знаєш? – штовхнув його ріжками бара-нець-молодець.
– Як захиститись од вовчиці.
– Розкажи, братику!- попрохав цапок – білий клубок.
– Тож дивіться на сітку. Бачите, яка вона міцна? Бачите, які носяри у щук? Та навіть вони ніде не продірявили її. Отож ми гарненько приладнаємо свої сіті до вікон – отак, коли хтось увірветься у вікно, то й заплутається.
– Мудрець Рябко!- крикнув півень, що саме з петрушкою прибіг на лужок.
– Мудрець,- не дуже й охоче погодився баранець-молодець, бо йому було досадно, що хтось, а не він надумався, як врятуватись од вовчиці. Але хай буде й так, він теж щось розумне вигадає, бо є над чим думати жильцям березового лісу.
До самого вечора баранець-молодець, цапок – білий клубок і Рябко приладнували в хатці біля вікон рибальську сіть. І так її приладнали, що хоч куди.
Тільки одна кізочка, оглянувши роботу братиків, з жалем сказала:
– У людей вікна прикривають фіранки, а в нас сітка. Пройшло ще кілька днів. У лісі похолодало, а над лісом удень і вночі пролітали перелітні птахи. Найсумніше, прощаючись із рідним краєм, співали журавлі. А борсуки тепер щовечора носили в свою нору оберемками листя – це щоб їм і їхнім діткам було м’яко спати взимку.
– І як борсуки можуть проспати цілу зиму? Це ж боки одлежиш!- дивувалася кізочка.
– Так уже природа створила,- зі знанням справи пояснював їй цапок – білий клубок.
– Краще б вовки спали – менше лиха було б на землі.
– Що не кажи, а розумна в нас кізочка,- похвалив її Рябко.
– І розумна, і працьовита, а що вже охайна, так у світі пошукати таку,- з пошаною вклонився їй півень.
– Ой, братики, які ви славні у мене,- засоромилась кізонька і почала в хвартушок збирати опеньки. І раптом вона побачила, як біля річки між золотими березами щось майнуло велике і страшне.
Опеньки посипались із хвартушка на траву.
– Братики, вовчиця! Мерщій додому!
– Кукуріку!- крикнув, аж підстрибнув, півень і першим побіг до хатки, за ним кізонька, за нею цапок – білий клубок, за ними баранець-молодець, а вже позаду Рябко.
Як ускочили всі у хатку, Рябко швиденько зачинив двері на засув, ще й кілком підпер.
А тут уже й вовчиця клямцнула клямкою раз, удруге і затанцювала на порозі вовчий танець, гукаючи на все горло:
– Усі, усі, усі спіймались! Відчиняйте двері! Вже не врятуєтесь од мене!
Захекавшись од своїх вовчих обертасів, підійшла до дверей і щосили вдарила лапою. Вдарила і скрикнула од болю, а дубові двері хоч би здригнулись тобі. Тоді напасниця кинулась до вікна і теж щосили вдарила по ньому. З шибок посипалось скло, а з лапи вовчиці потекла кров. Та це ще більше розлютило хижачку, і вона другою лапою гупнула у вікно. Потекла кров і з другої лапи. З тої злості вовчиця вчепилася зубами у віконну раму, кусаючи і шарпаючи її.
– О, нарешті!- зраділа, вирвавши раму, кинула її на землю і одним оком зирнула у вікно.- Усі тут! Усі! Тепер передушу вас, ще й хатку заберу собі. Аякже! А спочатку почну уминати кізочку: у неї м’ясо ніжне.
Розігналась вовчиця, стрибнула у вікно і зависла у сітці, тільки лапи вискочили з неї. Шарпнулась раз, шарпнулась удруге, втретє, щоб якось вирватися з пастки, але. нічого їй не пособило. Тоді похапцем почала розшарпувати сітку, та нитки так забили пащеку, що мало не вдавилась.
– Ось тепер ми зв’яжемо її, розбійницю,- сказав Рябко та й почав діставати з-під припічка мотузок.
– Зв’яжемо і приволочимо дідові,- обізвався цапок – білий клубок.
– Буде бабусі на зиму шуба,- додав баранець-моло-
А вовчиця і від злості, і від безсилля, і від страху перед відплатою завила – завила востаннє, роззявила набиту нитками пащеку і сконала.
– Не шукай комусь горя, коли своє недалеко ходить,- глибокодумно сказав Рябко.- Що ж, треба її винести з хатки, щоб і не тхнуло ніде вовчим духом.
– Ніде і ніколи,- погодились усі…

Чутка про те, що наше товариство перемогло страшну вовчицю, пішла-полетіла по всіх лісах та борах, і вже ніхто з хижих звірів не заглядав до хатки в березовому лісі. А наші друзі славно жили і працювали собі: засівали поле різною пашницею, садили городицу, викохували сад, ловили рибу, збирали гриби і навіть поставили кілька вуликів на радість кізоньці, що розжилась на двох дуже гарних, але не дуже слухняних діток.
– Те з часом минеться,- заспокоювала всіх кізонька.- А будуть мої діти славними пасічниками, бо як же в світі жити без меду? Що ж, хай буде так, як мати сказала…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Зі скількох розділів складається роман п'ятнадцятирічний капітан.
Ви зараз читаєте: Стельмах Михайло – Хатка у березовому лісі