Степан Васильченко – Чорний Орел

Васильченко Степан

Чорний Орел

Жив собі чоловік та жінка, і був у них хлопчик. Були вони бідні й жили в куцій старенькій хатинці. Вітер повіне, – то вона й гойдається – от-от перекинеться. Виліз батько з сином на хату, щоб полагодити верх, коли на трямку сидить Чорний Орел. Впіймав його батько та й каже:

– Стій же ти, вражий Орле, більш ти не будеш сюди літати та солому на моїй хаті кублити. – Тоді до хлопця: – На. подерж, сину, а я піду візьму ножа, та заріжемо.

Поліз він за ножем, а Орел і прохає хлопця:

– Пусти мене, хлопчику,

ти ж бачиш, що не яка вже моя й шкода. Пусти!

А хлопчик і одказує:

– Я б радий тебе пустити, коли ж батько в мене сердитий: як розлютується, то щоб і мене не зарізав.

– Не бійсь, – каже Орел, – я до цього не допущу. Хлопчик і пустив його. Вертається батько та до хлопця:

– А Орла де дів?

– Пустив, – каже.

– Ах ти ж сякий-такий! – та до нього. Тоді Орел сів на дереві біля хати та й каже:

– Як маєш ти хлопця за мене бити, бери мене краще та заріж. Батько кинув хлопця та до Орла, а хлопець з хати та й ну тікати. Орел і собі знявся та й полетів. Летить та й гукає до хлопця:

Біжи ж ти за мною!

Орел летить, а хлопець за ним біжить. Біг-біг, притомився. Бачить – не збігти йому за Орлом, – сів спочити.

Потім і думає: “Додому вже не вернуся, піду собі світ за очі”.

Іде він та й іде. Бачить степ, а на степу пасуться отари та череди всякої худоби, а по ярах стоять калюжі молока, що капає з корів. Підійшов він до чабанів, поздоровкався та й питає:

– Чию це ви худобу пасете?

– Це худоба Чорного Орла, – одказують. Хлопець зрадів та й прохає:

– Розкажіть мені, як дійти до нього.

– Добре, – кажуть, – переночуй, а завтра ми тобі розкажемо.

Хлопець остався.

Бачить, а чабани ріжуть баранів, скотину б’ють на м’ясо.

– Нащо це ви? – питає.

– Будемо тебе шанувати.

– То навіщо ж такого багато?

– Це вже такий звичай у Чорного Орла: коли трапиться до нього гість, то нічого не жалує для нього. Так і нам наказав робити.

Повечеряли добре, полягали спати, а вранці повставали та й стали виряджати хлопця до Чорного Орла.

– Як підеш ти, – кажуть вони, – то не звертай з дороги, йди прямо та й прямо. Побачиш муровані стіни та залізну браму – там і живе Чорний Орел. Тільки так не пройти до нього: на його подвір’ї багато собак лютих, то щоб не розірвали. Ми зробимо так: обкладемо тебе м’ясом, а зверху обгорнемо в овечу шкуру. Собаки нападуть на тебе, обірвуть шкуру, похватають м’ясо, а ти тікай тоді мерщій в Орлів будинок. Та ще скажемо тобі от що: як підійдеш до залізної брами, то скажи – не забудь – “добридень!”, а то брама не розчиниться.

Подякував хлопець чабанам та й пішов.

Іде він та й іде, з дороги не звертає, коли так: стоїть мурована стіна й залізна брама. Підійшов хлопець до брами та й промовляє:

– Добридень!

Залізна брама й розчинилася. Увійшов на подвір’я, а до нього так і кинулася сила собак. Порвали на ньому овечу шкуру, розхватали куски м’яса та й почали їсти. А хлопець тим часом мерщій побіг до будинку, став перед дверима та швиденько:

– Добридень!

Двері одчинилися, і він пішов у будинок.

А в будинкові – багато світлиць. Кожна прибрана хорошехороше, аж сяє. Обійшов він по всіх світлицях – нема нікого. Сів та й дожидає. Як стало смеркатись, надворі загула буря. Дерева шумлять, вікна бряжчать, будинок ходором ходить. Хряснули двері, одчинились – в світлицю влетів Чорний Орел. Сів він з розгону на стілець, крила зразу поспадали. Дивиться хлопець, а то вже не орел, то гарний-прегарний лицар молодий.

Побачив він хлопця та як зрадіє:

– А я ж думав, що ти вже й не знайдеш мене! Оставайся тепер жити в мене.

Живуть вони рік, живуть другий і більше. Хлопчик виріс уже, став великий. Тоді каже йому Чорний Орел:

– Давай побратаємось!

– Давай, – каже той.

Після того Орел взивав уже його Побратимом.

Раз і каже Чорний Орел:

– Побратиме мій любий! Так мені здається, що немов ти журишся в мене. Може, занудився, сидячи в будинкові. Поїдемо по степу погуляєм. Хіба ж коней у мене мало або зброї немає!

Посідлали вони коней й подалися в степ з вітром гуляти. Коли стоїть перед ними якесь кладовище. Побратим спинив коня, схилив голову та й зажурився.

– Чого, Побратиме мій, засмутився так? – питає Чорний Орел.

Побратим промовчав, тільки зітхнув тяжко.

Так і додому поїхали.

Поїхали вдруге в степ, і вдруге так само: як побачив Побратим кладовище, відразу спинився і став журитись. А Чорному Орлові знову не сказав ні слова. Поїхали втретє. Коли й за третім разом стало так, Чорний Орел став виказувати своєму Побратимові:

– Який же ти, мій Побратиме, та нещирий! Я тобі кажу всю правду, а ти од мене криєшся. Чому не скажеш, який на душі в тебе смуток? Може б, я поміг тобі, а не поміг, то хоч розважив би.

Тоді Побратим розказав йому все.

– Тільки, – каже, – побачу я оці могилки, то й зразу згадаю про свого батька та матір. Може, думаю, й вони десь повмирали. Тоді Чорний Орел і каже:

– Бачу я, що хочеш ти додому. Шкода мені за тобою, та нехай уже так і буде. їдь, коли хочеш, а я тебе так одарую. Що буде за чим жити й тобі, й твоїм батькам.

На другий день виряджає Чорний Орел свого Побратима в дорогу. Виніс йому малесеньку скринечку та й каже:

– Не одчиняй цієї скринечки, поки не дійдеш додому. А дома одчиниш та побачиш, яке добро там заховано. Тільки – ой глядигляди – дорогою не одчини, бо тоді загинемо і ти, і я. Попрощавсь Побратим з Чорним Орлом, взяв ту скринечку та й пішов.

Іде він степом та й думає: “Наобіцяв мені Чорний Орел всякого добра, а дав цю маленьку скринечку. І що б було тут такого дорогого?” І взяла його велика охота заглянути в ту скринечку. Сів він на шляху та й думає: “Прочиню ось я цю скринечку трішечки Та хоч в щілинку гляну, що там сховано”.

Тільки прочинив він скринечку, як рине ж звідти скоту: овечки, корови, коні, одно за одним валом валять. Увесь степ, скільки оком скинути, захряс ними, а вони ще валять.

Сів Побратим та й плаче:

– Пропав же тепер і я, пропав і Побратим мій вірний. Коли йде Велетень великий-великий.

– Чого це ти плачеш, хлопче? – питає він Побратима.

– Та як же мені не плакати, коли я сам занапастив себе: випустив із скриньки скот, а сюди загнати не здолаю. Тепер загину сам, загине й той, хто подарував мені цю скриньку.

– А що даси, як я тобі увесь отой скот та знову в скриньку зажену? – каже Велетень.

– Що хоч, те й бери.

– Хочеш, щоб я тебе з’їв?

Побратим і думає: вже мені однаково – чи так, чи інакше погибати, то хай же хоч Чорний Орел останеться живий. Потім і каже:

– Добре, з’їси.

Глянув Велетень сюди-туди: край шляху росте дуб. Як не вирве він того дуба! Махнув раз, махнув два: повернув скот у скриньку. Лізуть, не потовпляться. Недовго пройшло, всіх до одного позагонив, потім зачинив скринечку й оддав Побратимові.

– Коли ж ти мене будеш їсти? – питається у Велетня Побратим.

– Приходь через два тижні.

– А де ж ти живеш?

– Отам і там, – розказав Велетень.

Тоді Побратим взяв тую скриньку та й пішов додому.

Прийшов він додому та як випустив скот із скриньки, то батьки його відразу й побагатіли. Пожив з ними два тижні, а потім попрощався й пішов од них.

Приходить до Велетня, а той саме спочиває по обіді.

– Ну, тепер їж мене! – каже Побратим. Велетень глянув на нього та й каже:

– Дуже ти в дорозі пилом припав. Піди викупайсь, тоді приходь.

Викупався Побратим, знову приходить.

– Викупався вже – їж! А Велетень знову:

– Піди, – каже, – краще викупайся. Пішов Побратим, викупався знову, вишарувався добре, приходить.

– Тепер добре вимився, – каже, – хоч якому панові то можна їсти.

А Велетень позіхнув та й каже:

– Та воно мені щось і їсти не хочеться. Загадаю я тобі одно діло. Як зробиш, то й зовсім на волю пущу.

– А що ж ти мені загадаєш? Велетень і каже:

– Lсть на світі дочка в Сонця, красуня Акулян; як через рік приведеш ти до мене ту красуню, тоді не буду тебе їсти.

– Добре, – каже, – піду.

Вийшов од нього та й пішов, куди очі бачать. Вийшов він на шлях та й журиться, де йому шукати тієї красуні Акулян. Дивиться – назустріч йому їде якийсь лицар. Кінь під ним

Як сокіл, зброя сяє і сам молодий та хороший. Поздоровкався він до Побратима та й питає:

– Куди йдеш, чоловіче добрий? А Побратим:

– Питай ти мене, коли я й сам не знаю. – Потім і розказав йому, хто він і що йому треба зробити.

Послухав його Лицар, а далі й каже:

– Тяжко знайти ту красуню Акулян, і самому тобі ніколи її не добути. Потоваришуємо та вкупі поїдемо – я допоможу тобі. Глянув на нього Побратим та й каже:

– Як же мені потоваришувати з тобою, коли ти багатий, а я бідний, – ти будеш конем їхати, а мені не зійти з тобою пішому.

– Помиримося, – каже, – а як будеш мене слухатись, то й у тебе все буде.

Потоваришували.

Один конем їде, другий іде піший. Тоді перший сідає на коня, а той іде піший. Так і міняються. Дивляться – сидять пастухи. Лицар і каже:

– Зараз будеш мати і коня, й рушницю, та ще й одежу. В їх цього багато, то вони й жалкувати не будуть.

– Як же це буде? – питає Побратим. Лицар і каже:

– Я перекинусь в дорогого собаку та й буду бігти за тобою. Пастухи люблять добрих собак і будуть купувати в тебе. То ти й візьмеш за нього коня, рушницю й одежу. А як будеш вибирати коня, то роби так: стань оддалік та й клич з табуна: сюк-сюк-сюк… Який вийде до тебе, того й бери.

Так і зробили. Іде Побратим конем, а за ним біжить дорогою собака. Побачили пастухи того собаку, задивились.

– От, – кажуть, – коли б нам такого собаку! – Тоді й кажуть до Побратима: – Чи не продав би ти нам твого собаку?

– Продам, – каже.

– Що візьмеш?

– Дайте коня, та рушницю, та дайте у віщо одягтися. Пастухи зраділи:

– Бери скільки хочеш, бо такого добра в нас багато.

– Мені багато не треба, – каже.

Дали йому пастухи рушницю, дали одежу.

– А коня, – кажуть, – сам вибирай. Став Побратим проти табуна та й кличе: сюк-сюк-сюк… Дивиться: кульгає з табуна шкапа, погана-препогана. “Здохне вона тобі, щоб я її взяв”, – подумав Побратим та й погнав її назад. Потім знову: сюк-сюк-сюк… Дивиться – знову та ж таки шкапа суне з табуна. Нічого робити, взяв її з собою, поїхав. А собака зостався в пастухів. Вночі, як пастухи спали, прийшли злодії, щоб покрасти коней. Собака почав гавкати та й розбудив пастухів. Тоді злодії повтікали. А собака за ними, погнав їх, та й погнав, та й погнав.

Тільки його й бачили пастухи.

А Побратим поїхав собі один. Коли доганяє його собака. Добіг ближче та й знову перекинувся в Лицаря.

– А що, – питає, – виміняв все, що треба?

– Виміняв, – каже, – тільки кінь дуже поганий попався.

– Е, – каже Лицар, – то ти його ще не знаєш – ось сідай на нього.

Сів Побратим на тую шкапу, а Лицар її пліткою лясь-лясь! І під Побратимом забасував кінь. як диво, що й не знайти кращого.

Ідуть вони та їдуть. Захотіли їсти.

– Добре б було, – каже Побратим, – розжитись на що та попоїсти. Тільки ж за що його розжитися, як грошей катма.

– Не треба грошей, – одказує Лицар, – розживемося й так. їдуть далі – коли чабани баранів стережуть. Тоді Лицар і каже:

– Я перекинуся в дорогу рушницю, а ти за ту рушницю виміняй у них барана.

Іде Побратим мимо чабанів, а за плечима дві рушниці – одна гарна, друга ще краща.

– Навіщо тобі дві рушниці? – кажуть йому чабани. – Продай нам оту кращу.

– Добре, – каже, – дайте мені за неї барана.

– Хоч п’ять бери, – кажуть.

– Ні, мені одного треба.

Помінялись. Взяв Побратим барана, поїхав, а чабани радіють, рушницю роздивляються.

Коли дивляться – вовк схопив в отарі найкращого барана й подався скільки видно.

Чабани й кажуть – коли досягне ця рушниця до вовка, то кращої за неї не знайти.

Взяв один її, націлився на вовка й стрельнув. Так вовк і перекинувся, й барана випустив.

А сама рушниця розлетілася в дрізки.

Їде Побратим, коли його знову наздоганяє Лицар та й каже:

– М’ясо ми будемо мати, треба роздобути ще хліба та солі.

– А де ж ми його без грошей візьмемо? – питає Побратим.

– Добудемо і без грошей, – каже Лицар. – Я перекинусь в золотий гребінчик, а як будеш їхати селом, то ти у дівчат виміняєш на нього хліба та солі.

Іде Побратим селом, держить в руці золотий гребінчик; так він у нього й виблискує на сонці. Позбігалися дівчата з вулиці та так на той гребінчик задивляються.

– От, – кажуть, – коли б нам такий гребінчик! Далі одна й питає:

– Може, продали б, дядьку, отого гребінчика?

– Купуй, то, може, й продам.

– А що візьмете?

– Багато не візьму: винеси хліба та солі попоїсти, то й буде твій. Дівчина зраділа.

– Скільки схочете, – каже, – стільки я и дам.

– Ні, мені багато, – каже, – не треба!

Винесла дівчина хліба та солі. Побратим оддав їй золотий гребінчик, взяв хліб, сіль та й поїхав.

А дівчина заходить у хату та до дзеркальця. Стала розчісуватись тим гребінчиком. Розчесалась та й стала така чорнява та гарна. Зраділа дівчина, думає: “Тепер же будуть мене хлопці любити”. Потім прибралась, знову на вулицю майнула. А гребінчик на столі остався.

Потім шусть у вікно – та хто його зна, де й дівся.

Побратим вийшов за село, почав вечерю готувати. А як вечеря вистигла, надійшов і Лицар. Попоїли вони, лягли

Спати, а чуть світ поїхали далі.

Їдуть вони та й їдуть. Дивляться: перед ними золоті хмари, а в тих

Хмарах сяють палаци та будинки.

– Отут живе Сонце, – каже Лицар. – Підійдімо під палац та побачимо, що там саме діється.

Приходять до палацу, а там вештається багато людей, та чогось всі такі заклопотані.

Тоді Лицар і питає одного, про що це люди так бідкаються.

А той і каже:

– Та тут у нас такий клопіт, такий клопіт! Сонце видає свою дочку, красуню Акулян. Завтра весілля, а їй і досі ніяк не доберуть черевиків по нозі. Сонце наказав нам, щоб до світа були черевики, хоч із землі. Так оце не знаємо, що й робити, де вже їй тих черевиків шукати. – Сказав та й пішов.

Тоді Лицар і каже:

– До ранку ми ще придумаємо що-небудь, а тепер ляжемо спати.

Лягли вони спати під золотим палацом, а Лицар і каже:

– Коли б нам ранку не проспати: як прокинешся раніше мене, то збудиш.

Прокидається серед ночі Побратим, підняв голову – немов розвидняється. Тоді він до Лицаря стиха:

– Товаришу, вставаймо, бо світає.

Лицар прокинувся, глянув навкруги та й каже:

– Ні, це ще не світає. Це красуня Акулян прокинулась та до вікна підійшла. Спімо.

Лягли та й знову сплять.

Прокинувся ще раз Побратим, дивиться – немов зовсім уже розвиднілося.

– Товаришу, вставаймо, бо вже надворі видніє! – стиха промовля він до Лицаря.

Лицар прокинувся, глянув у небо та й каже:

– Ні, ще не видніє – це красуня Акулян прочинила віконце в своїй світлиці. До світа ще далеко. Спімо. – Сплять.

Прокидається Побратим, кли надворі видно, як удень.

– Товаришу, вже день надворі. Вставаймо! Той прокинувся, глянув та й знову каже:

– Ні, і це ще не день надворі – це красуня Акулян вийшла на рундук, бо в світлиці душно. Спімо. Ще до ранку встигнемо заснути.

Кріпко заснув Побратим. Був би й ранок проспав, коли б Лицар не розбудив його. Розбудив Лицар та й каже:

– Придумав я таке: я зроблюся черевиками, а ти понеси їх продавати до красуні Акулян. Оддаси їй ті черевики приміряти, а сам мерщій тікай од палацу та й не озирайся. Що буде,-* побачимо.

Перекинувся Лицар в черевики, а Побратим взяв їх і поніс до палацу. Побачив він прислужницю та й каже:

– А понеси оці черевики Акулян, хай прибує. Наймичка понесла черевики до Акулян, а Побратим мерщій за браму, на коня та хода.

Прибула Акулян ті черевики – прийшлися, як вилиті.

– Оці черевички по моїй нозі, – промовляє Акулян, – хто ж це їх добув мені?

– Та чоловік приніс, стоїть надворі, – одказує наймичка. Вийшла Акулян на рундук, щоб глянути на того чоловіка, та й незчулася, як ті черевички підняли її вгору; підняли та й понесли з палацу. Спустили додолу далеко од палацу, де їхав собі Побратим. Черевики з неї спали та й зникли. А там стоїть Лицар та до Побратима осміхається.

Взяли вони Акулян з собою, їдуть. Проїхали трохи. Лицар і питається у Побратима:

– А, чи гарна Акулян?

– Ой гарна ж, – каже, – та… – та й замовк. Ідуть далі.

– А чи не шкода її Велетневі давати?

– Шкода, – каже Побратим. Та й зітхнув. Перегодом Лицар знову питає:

– А може б, ти сам оженився з нею?

– Оженився б, так Велетень з’їсть.

– Не журись, – каже, – і Велетень не з’їсть, і Акулян твоя буде. – Потім і каже: – Я зроблюсь другою красунею, ще кращою за Акулян, то ти й поміняєшся з Велетнем.

Так і зробив – зразу став такою красунею, ще кращою за Акулян. Приїхав Побратим до Велетня та й каже йому:

– Привіз я тобі дочку Сонця, красуню Акулян. Тепер ні ти мені нічого не винен, ні я тобі.

– А це друга що за дівчина? – питає Велетень.

– Це моя молода.

Глянув на неї Велетень, а вона краща за Акулян.

– Давай поміняємось! – каже.

– Поміняймось, – каже, – тільки вона од тебе втече.

– Не втече! – каже.

– Далебі, втече.

– Ну, то вже побачимо. Міняймось.

Помінялись.

Взяв Побратим із собою Акулян, поїхав.

Друга красуня каже Велетневі:

– Треба мені голову змити: звели погріти окропу в казані.

Велетень звелів слугам гріти окріп в казані, а сам ліг спочити. Ліг та й заснув.

Тільки окріп закипів, красуня поставила його в головах у Велетня, сама знялась та й майнула з двору. Прокинувся Велетень, став кликати красуню.

– Ходи, – каже, – поцілуй мене. Кликав-кликав: ніхто не йде. Розсердивсь дуже.

– Я ж тебе навчу, як слухати! – крикнув. Та як схопиться! Зачепив казан, перекинув на себе, так його і обварило всього. Розлютувався ще дужче – кинувся по світлицях шукати красуні. Шукав-шукав – не знайшов. Тоді догадався, що вона втекла. Крикнув він на свої слуги, щоб сідлати найкращого коня. Осідлали йому коня, сів він та й полетів на ньому, як вітер, доганяти Побра – тима.

А та красуня вже не красуня, а знову став Лицар, їдуть троє, розмовляють.

Коли чують: земля гуде, буря шумить. Побратим і каже:

– Це ж Велетень наздоганяє нас: пропали ми тепер.

– Не бійсь, не пропадемо, – каже Лицар та зразу перевернувся:

Став києм.

Прибігає Велетень та до Побратима:

– Нащо ти мене одурив?

– А хіба ж я тобі не казав, що втече? – одказує той.

– То ти вмисне зробив так? – Велетень до нього.

– А ти нащо людей їси?

– То що, як їм? От і тебе зараз із’їм.

– А ну ж, ну! – каже Побратим. Кинувся до нього Велетень, хотів уже з коня стягати. Коли це як не зашумить кий над головою, як не огріє Велетня по лобі, аж каганці йому посвітились. Озирнувся кругом – немає нікого.

– Що за диво? – Потім знов до Побратима: – Таки з’їм тебе! Зашумів знову кий та раз, другий його по голові, аж поточився. Став Велетень та й дивиться.

– Та що це воно за мара така, що б’ється так дуже? А Побратим до нього.

– Ото, – каже, – як не одв’яжешся, то й буде бити, доки й дух з з тебе виб’є.

– Та ну? – каже.

– А ти ж думав як! Ото йди собі геть за доброї честі.

– Е! – каже Велетень. – Коли так, то краще й поїду собі. Свиснув на коня та й повернув назад.

Їде з красунею Акулян Побратим, а поруч з ним Лицар. Вже недалеко Побратимові й додому. Тоді Лицар і промовля до Побратима:

– Мабуть, отут ми з тобою й попрощаємося. Вже тобі пригоди не буде ніякої, поки й додому прибудеш. Тільки на прощання скажу тобі от що: оця красуня Акулян – вона дуже гарна, тільки зрадлива й лиха. Як такою візьмеш її, то буде тобі з нею одна звада. Треба так поробити, щоб вона була вірною дружиною.

Тоді вийняв шаблю та й розрубав її надвоє. Дивляться, а всередині в неї гадюка.

Взяв Лицар ту гадюку, викинув, а красуня знову ожила.

– Ну, тепер, – каже, – будеш з нею щасливий, їдь здоровий! Тоді Побратим і каже:

– Скажи ж мені на прощання: хто ж ти такий, щоб знав я хоч, кого згадувати. А Лицар і каже:

– Хіба ти мене досі не впізнав? Та я ж Чорний Орел, твій товариш і побратим…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Медвин характеристика.
Ви зараз читаєте: Степан Васильченко – Чорний Орел
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.