Сто вітрів в ногах лежить. Мого роду і народу



Сто вітрів в ногах лежить. Мого роду і народу…

“Роде наш красний,

Роде наш прекрасний! –

Не цураймося, признаваймося… ” –

Так говорить народ, так співається у пісні, яку виконує Ніна Матвієнко – золотий народний голос України. Як ми розуміємо це слово “рід”, а від нього – “родина”, “народ”? Якщо “народ” – то, безперечно, – це наша Україна, наш український народ і ми всі – її діти. Старі, молоді, зовсім юні й ті, хто тільки спинається на ноги – всі! Немає для нас землі дорожчої за нашу

землю, де живуть наші родини. І коли ми говоримо: “Мій рід, моя родина”, то у кожного в душі народжується щось таке тепле, ніжне, таке рідне і близьке. Бо ж це, перш за все, най-ближчі та найрідніші люди: тато, мама, бабуся, дідусь, брати, сестри. Це – рідна домівка: хата, двір, сад, квіти, криниця з чистою джерелицею. Це – тихі пісенні вечори і сонячні росяні ранки. Це – вишиванки, це – казки і легенди, мудре народне слово. З усього цього зіткане наше життя, ми – частинка, галузка, гілочка свого великого родового дерева.

Така народна родинна педагогіка, що молодші повинні знати, шанувати і поважати старших,

бо вони – це початок нас і наше продовження. Мудрість народна вчить нас цьому: “Колись старих людей, які уже нічого не могли робити, спускали у провалля: щоб дарма хліб не їли. А один чоловік дуже любив свого батька і, не виконавши жорстокого наказу, заховав його у хліві і таємно годував. Через деякий час трапився недорід: нічим людям сіяти. Старий звернув увагу на те, що син зажурений, і запитав, а потім порадив зняти снопи із стріхи, щоб ще раз обмолотити і засіяти. Так син і зробив. Зійшов у нього хліб найкраще, і найбільша нива була засіяна. Всі допитувалися, як до такого додумався, і синові нічого не залишалося, як признатися, що так зробити йому порадив батько”. З того часу люди стали шанувати старих до глибокої старості, бо вони ж мудрі, життям биті, розуму навчать. Так, так, бо починаємося ми з прадавніх коренів нашого роду, де споконвіку шанували працю, хліб на столі, рушник на стіні, бабусину вишиванку, дідусеву казку, мамину пісню. А незмінними символами були і залишаться упродовж віків – дзвінка криниця з журавлем, кущ калини під вікном, яворова колиска у ясній оселі.

До батьківського порогу, до батька і матері, до рідних і близьких звертались поети у своїх поезіях, письменники у своїх оповіданнях, повістях і романах. І кого б не згадали: Шевченка чи Марка Вовчок, Лесю Українку чи Івана Франка, Михайла Стельмаха чи Олександра Довженка, А. Малишка чи В. Симоненка – завжди знайдемо у їхніх творах джерела добра і людяності, тепла і щедрості, що йшли до них із щедрих їхніх домівок, від розумних, мудрих їхніх рідних. Ось як А. Малишко пише у вірші “Материнська”:

Я знаю, що навіки і віднині

Мені очей старечих не забуть,

Подвір’я тихе і дідівську хату,

Казок дніпрових золоті мости,

Тебе, маленьку, рідну, сивувату,

Дано навіки в серці пронести.

А з якою гордістю, спростовуючи походження всіх знатних родів, В. Симоненко заявляє:

Я із древнішого роду,

Бо я – полтавський мужик.

Згадаймо, з яким шануванням, теплотою і захопленням О. П. Довженко розповідає про своїх діда і бабу, батька і матір: “Багато бачив я гарних людей, а такого, як батько, не бачив. Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий”.

Рідна домівка – виток життя нашого, навчила нас ще змалечку поважати старших, шанувати батька й матір, знати і поважати свій рід. Бо хіба ж може порядний син чи донька забути свій рід, своїх рідних, свій дім, у якому вперше збагнув себе? Хоч не одного з нас завела життєва стежка кудись далеко від рідної домівки, та завжди, коли випадає відвідати рідні місця, варто пройти призабутими стежинами пам’яті, зануритися у спогади, обсипати щедрими словами вдячності тих, з кого починалися ми і наше життя. Варто пройтись знайомими стежинками, бо тут кожен кущик, кожен видолинок чи пагорб зберігає живу пам’ять дитинства і юнацьких літ нетлінні сліди наших предків, батьків, односельців, які немарно прожили на світі, які дали нам життя і навчили бачити “зорі щастя навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах”.

І щастям ми наповнюємося через край, коли за столом у батьківській оселі ллється пісня:

Зеленеє жито, зелене,

Хорошії гості у мене.

Зеленеє жито ще й овес,

Тут зібрався рід наш увесь.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Герои роману диво.
Ви зараз читаєте: Сто вітрів в ногах лежить. Мого роду і народу