Так ніхто не кохав (художнє вираження інтимних почуттів у ліричних творах Володимира Сосюри)

Цього року я вперше пізнав глибину поезії Володимира Сосюри, хоч, зізнаюсь, читав його вірші і раніше. Але це були поодинокі випадки, тому і не запам’ятовувалися ці вірші надовго. Мабуть, усе вимагає саме свого часу, і сьогодні я вже сприймаю Сосюрині рядки як відверту сповідь близького друга. У них – безмежний світ В. Сосюри, який був поетом незвичайної щирості і правдивості, який не вмів кривити душею ні перед іншими, ні перед собою.

Я переконаний, що кожний, хто уважно вчитається у схвильовані рядки, побачить у них саме свого Сосюру. Мене ж вразила його інтимна лірика – цей гімн людським почуттям:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

Лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання…

Поет розкриває перед нами ту гаму почуттів, що розквітли в серці закоханого юнака. І ми йому віримо, бо відчуваємо, як і нашого серця торкається весна на пробудженій землі; усе оживає в той час, коли народжується кохання. За образом

весни ми бачимо образ коханої з щасливими очима, які бентежать і глибоко западають в душу героя.

Але кохання буває не тільки романтично-святковим, і Сосюра нам доводить це, відтворюючи у своїх поезіях широку гаму людських почувань – радісних, сумних, драматичних. Він виразно показує зародження кохання, його розквіт, розпач гіркого розчарування і навіть зраду. Таким є вірш “Коли потяг у даль загуркоче”, де чарівність і неповтор на краса першої любові заплямовуються зрадою. Та кохання сильніше за всі потворні прояви зла:

Я б забув і образу, і сльози…

Тільки б знову іти через гать,

Тільки б слухать твій голос і коси,

Твої коси сумні цілувать.

А ось – інша трагедія:

Я не можу сказать, я боюсь розказать,

Що тебе я уже покидаю…

(“Марія”)

Чи не тому на тлі квітучих волошок і зеленіючого жита у коханої заплакані очі, покірно похилені плечі? Думаю, мало хто залишиться байдужим, уявивши цей дисонанс: природа буяє, а любов приречено одцвіта.

Мене дуже зворушує та теплота, з якою поет малює образ коханої, ретельно підбираючи найніжніші слова. Сосюра неначе навчає читачів високої етики ставлення до коханої людини, етики стосунків між близькими людьми. Розумієш, що не можна не закохатися в очі, які схожі на “васильки з-під вій” (“Васильки”), коли “щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте… ” (“Ластівки на сонці”).

Для лірики В. Сосюри любов, вірність, відданість коханій невіддільні від любові, вірності й відданості рідному краю, Вітчизні:

В тебе і губи, і брови твої,

Як у моєї Вкраїни…

Ось вона йде у вінку, як весна…

Стиснулось серце до крику…

В ньому злилися і ти, і вона

В образ єдиний навіки.

У серці залишається чистий і ніжний слід від зустрічі з віршами Володимира Сосюри, до яких з часом хочеться повертатися знову і знову.