Тодось Осьмачка – Кон’юнктивіт



Я дівчину любив, люблю і нині,
Й вона мені сказала в пізній час:
“І сонце й місяць розійшлись в долині…
Шліть старостів, і я піду за вас… “

І зникла в яр… Я ж вибіг на висоти
Дивитися на стежку на снігу,
З якої сонце сяло, повне цноти,
Як на стеблі лілея на лугу.

І я зрадів, ходив, як те світило,
І гору хилитав, немов лозу,
І весь я був покритий густо пилом,
Що з кручі вивівався аж внизу.

І я зрадів, і сонце, ніби милу,
Все виряджав з граніту на граніт,
Аж доки зір згубив видющу силу,
Запікшися

в тяжкий кон’юнктивіт.

Та лікар там, де скрізь білоодежно,
Закапав очі справді недарма,
Бо можу знов на сонце обережно
Дивитися очима обома.

Але чого? З якого справді дуру
Я споглядав небесну ту біду?
Чи не було церков, чи, може, муру
В німецькім місті, сповненім ладу?

ІІ.

І мовила вона: “Аж в серце ріже,
Бо з чого це Господь мене зліпив?
Що не догляділа я вас раніше,
Що ви вже трохи сивий і сліпий?”

Я ж дівчину любив, люблю і досі,
Хоч на розлуку чув я, чув я спів:
“Настала серед літа мокра осінь,
І лист від граба перший відлетів…

Не шліте старостів святковим

кроком,
Бо я вночі і вдень не сплю й не сплю,
Бо я весь світ ще облітаю оком,
Бо я молодшого від вас люблю… “

Гей, люди добрії, гей, Бога ради,
Що то за хата, що за краєвид,
Щоб я там лікаря міг попрохати
Залити в серці мій кон’юнктивіт?

Бо я довірив сонцю зір свій зрячий
І серце дівчині живе приніс,
А нині вже в вічу пісок гарячий
І серце мре без ласки і без сліз.

ІІІ.

Сідало сонце, в горах сяла крига
Аж там, аж там, на кінчиках вершин,
І серце знов, мов нерозкрита книга
Без читача, темніло із долин.

Куди ж мені самому мандрувати,
Які минати гори та шпилі,
Щоб серце не боліло від дівчати
І ліків не шукало на жалі?

Куди ж мені іти супроти ночі
Ще й стежкою страшної самоти,
Аби розбірливо дивились очі
У далину, хоч, може, й без мети?

Аби дивилися, та не на шати,
Що в сонця в горах мов серед гробів,
А щоб у мандрах не потребувати
Ніколи поводатаря собі?

І гей, чи можна бути оборонцем
Всього Господнього добра і зла,
Що, ніби дівчина, світило сонце
І ніби сонце дівчина була?

І вже зайшло воно, погасла крига
Аж там, аж там, на кінчиках вершин,
І серце, мов загубленая книга,
Пропало тихо в темряві долин.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір на тему різдво у моїй родині.
Ви зараз читаєте: Тодось Осьмачка – Кон’юнктивіт