Тодось Осьмачка – Монолог

Око, око, не дуже бачиш ти глибоко.
Т. Шевченко

Коли ти, Боже, рушив світом зорі й води
І випустив на землю тварі і народи,
То мусів би і вічну правду дати їм,
Що по заслузі насилає хмари й грім…
Щоб кожній нації хоч трохи дати неба
І не ввести в злиденність дух їй
Та в занепад.
А то немає правдо… і в твоїх світах
Панує боротьби давно відомий жах
За щонайкращу в тебе серед ночі зірку,
Щоб стати у раю найпершим при одвірку.
І скрізь супроти України, мов раба,
Реве безжалісно нещадна боротьба
Всіх

складників анархії страшної
Серед байдужості та криги світової…
І ми тепер не вирвемо із боротьби
Зозулі навіть для весінньої верби,
Аби гукала до людей крізь теплі віти
Про сонце те, що без утоми світить…
І дух наш, думку затаївши в свисті куль,
Шумітиме у світ, як верби без зозуль.
А слово в його стане ще раз серед тлуму,
Одягнене в важку одежу лайки й глуму,
І пожене його по кожній стороні
Нужда на хліб робити день при дні…
І на високу творчість навіть і неділя
Не дасть йому спасенного дозвілля.
Хіба що знов, знеможене, впаде у рів
Відпочивати без тепла
й розкішних снів,
Де просичать гадюки і прокрячуть гави
Про смерть і молодості, і уяви…
І це глухе нічне сичання з криком гав
Узяте буде словом до щоденних справ,
Як люта туга за єдиним творчим щастям
З великістю такою, мов святе причастя…
Узяте буде, щоб в осінні вечори
Від його вмерти на сусідньому дворі,
Аби сказали люди вранці без наруги:
“Напевно, вмерло від таємної недуги”.
Ох ні… Мій Боже! ні! на віки вічні ні…
Таку ганьбу зустріти краще у труні
З єдиною лише турботою моєю,
З такою, як і смерть єдина над землею,
Що нездійснимістю горить в душі моїй
І через те ще більшає від безнадій:
Аби за смерть таку розпука серед терній
Труну мою над світом підняла,
І, Боже око, ти на дибі цій модерній
Щоб висохло на муках за свої діла!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Сонячні кларнети аналіз.
Ви зараз читаєте: Тодось Осьмачка – Монолог
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.