Тодось Осьмачка – Не можу пригадать, кого я ждав

Не можу пригадать, кого я ждав
На вулиці старого міста;
З безодні висла гілка світова
На захід, мов крижина чиста.

Гойдав поволі вітер степовий
Із неї сонце вечорове…
Зів’яла мідь горіла од стіни
Високої сумної школи.

Душа боліла в мене і цвіла
Сухими пелюстками думи:
Що сонце пада з вічного зела
За море, у вечірні шуми,

А ранком з гілки свіже нависа
Ізнов на землю та на ріки…
Й моя колись одірветься душа,
Але одірветься навіки.

Авта летіли з вулиць вдалину
І на людей куріли димом…


Невже на віки вічні, як умру,
Свою свідомість я покину?..

Загув баском над вухом чорний жук
І вдарився на шиї в комір,
Його звалив я на широкий брук,
А він поліз у сірий гомін!

Свію свідомість він маленьку ніс,
Не знаючи нічого за колеса,
Ні за вогні, що вирвані з коліс
Сухим, як скло, камінним плесом.

Коли на рейку гостру виліз жук,
Набігло чавунове коло…
Я чув під проводом трамвайний гук,
Чи чув же крики хто жукові?..

О будь ти прокляте, моє життя,
Свідомість бідної тварини!
Адже ж була ти в чорного жука,
Що пропадом на рейці згинув?..

О будь ти прокляте, життя моє,
Бо як свого діждуся кола –
Не вчує сонце, що нам світ дає,
Мойого розпачу ніколи!..


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Слово о полку игоревим зразок давньої україни.
Ви зараз читаєте: Тодось Осьмачка – Не можу пригадать, кого я ждав
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.