Трагедія особистості, сім’ї, народу в поемі А. Ахматової “Реквієм”

I. 30-40-ві роки сталінських репресій – страшна сторінка історії Радянського Союзу (твори про трагічні роки: “Білий одяг” В. Дудінцева, “Діти Арбата” А. Рибакова, “По праву пам’яті” О. Твардовського, “Архіпелаг ГУЛАГ” О. Солженіцина).
II. Поема Анни Ахматової “Реквієм” – не тільки надгробний плач, але й суворе застереження людству.
1. Події, що лягли в основу поеми “Реквієм” (арешт сина Лева і чоловіка М. Пуніна; загибель дорогих друзів О. Мандельштама, Б. Пильняка і заборона друкувати твори поетеси).
2.

Глибина переживання автором особистого горя (колись була “насмешницей и любимицей всех друзей, царскосельской веселой грешницей”; тепер… “Нет, это не я, это кто-то другой страдает. Я бы так не могла… “; “Уводили тебя на рассвете, за тобой, как на выносе шла… “; “трехсотая, с передачей, под Крестами” стояла; “кидалась в ноги палачу” і чекала страти; училася вбивати в собі пам’ять, душу, училася жити знову).
3. Піднесення ліричної героїні над особистим і вміння ввібрати в себе трагедію цілого народу (міркування про батьківщину, яка безвинно корчиться в стражданнях – “осужденных

полки”, “песня разлуки” – про своїх подруг по нещастю, що сивіли і старішали у чергах до тюрем, бажання пригадати усіх, назвати поіменно).
III. “Реквієм” Анни Ахматової – це осуд насильства над особистістю, вирок будь-якому тоталітарному режиму.