Трагедія війни в ліриці Анни Ахматової



До війни в Ленінграді працювало 345 письменників. В обложеному місті їх залишилося 93. У тому числі Анна Ахматова – жива легенда “срібного віку”, що ніби з’єднала XIX і XX сторіччя, століття пушкінське і своє. Вона не залишила “свой край, глухой и грешный” у 20-ті роки і назавжди залишилася в Росії, де вбили її чоловіка, тричі заарештовували єдиного сина, десятиліттями не друкували її віршів. На трагедію війни Ахматова відгукнулася вже в липні 1941-го віршем, по-солдатськи коротко і точно названим нею “Клятва”:
И та, что сегодня

прощается с милым,
Пусть боль свою в силу она переплавит.
Мы детям клянемся, клянемся могилам,
Что нас покориться никто не заставит!
Рядки ці – своєрідний епіграф до поезії Ахматової воєнних років. Вони і констатація факту, й узагальнення (від безіменної дівчини до “ми”), і клятва, і заклик до її виконання. Ахматова не тільки написала цю клятву, але і жила відповідно до неї. З протигазом через плече Ахматова несла варту як рядовий боєць протиповітряної оборони, вона шила мішки для піску, якими обкладали траншеї-притулки в саду того ж Фонтанного будинку. Тепер у цьому будинку музей Ахматової.
Загальний
біль став особистим; коли читаєш у неї про те, як перший далекобійний літак фашистів “равнодушно гибель нес ребенку моему”, забуваєш про те, що в самої Ахматової син був уже дорослим, і тривожилася вона за чужих дітей.
У вірші без назви їй “сквозь бомбежку слышится детский голосок”, і хочеться врятувати усіх:
Питерские сироты,
Детоньки мои!
Голодна, хвора, Ахматова була впевнена в перемозі і вселяла цю віру у своїх співгромадян:
Вражье знамя
Растает, как дым,
Правда за нами,
И мы победим!
Наприкінці вересня Анну Андріївну евакуювали спочатку в Москву, потім у Ташкент. Відтіля вона вислала для друку в “Правду” “Мужність” з карбованими, начебто вибитими золотом у мармурі, рядками, що стали гімном і клятвою мільйонів людей:
Час мужества пробил на наших часах,
И мужество нас не покинет.
Сотні кілометрів відділяли її від рідного міста, але вона залишалася з ленінградцями: старими, жінками, дітьми і новобранцями, які надто швидко подорослішали:
Важно с девочками простились,
На ходу целовали мать,
Во все новое нарядились,
Как в солдатики шли играть.
Ахматова присвятить їм вірш “Переможцям”:
Вот о вас и напишут книжки:
“Жизнь свою за други своя”,
Незатейливые парнишки
Ваньки, Васьки, Алешки, Гришки,
Внуки, братики, сыновья!
Після зняття блокади, майже за рік до закінчення війни, Ахматова повернулася в рідне місто. У телеграмі, посланій з Ташкента з проханням повернути її до Ленінграда, Анна Андріївна написала: “Хочу бути корисною місту”. І вона стала корисною і потрібною йому.
На відміну від багатьох поетів-співвітчизників, Ахматова говорила з людьми не гаслами, а живими людськими словами про Батьківщину, про війну, про любов і про квіти:
Я к розам хочу, в тот единственный сад,
Где лучшая в мире стоит из оград.
Це, звичайно, про Літній сад.
“Всем смертям назло” у роки війни Ахматова продовжувала працювати над “Поемою без героя”, якій віддала майже третину життя. У листопаді 1944 року вона написала в передмові до першого видання: “Я присвячую цю поему пам’яті перших її слухачів – моїх друзів і співгромадян, що загинули в Ленінграді під час облоги. їхній голос я чую і згадую, коли читаю поему вголос… “
От чому на поетичному вечорі, що відбувся в Ленінграді в серпні 1946 року у Великому драматичному театрі, зал зустрів Ахматову громом овацій, що тривали хвилин п’ятнадцять.
Про трагедії війни, як і про трагедії сталінського терору, Ахматова могла б сказати словами зі свого не опублікованого ще, але вже написаного “Реквієму”: “я была тогда с моим народом там, где мой народ, к несчастью, был”. Це найвище, на що здатен поет в годину випробувань.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Василь стефаник біографія скорочено.
Ви зараз читаєте: Трагедія війни в ліриці Анни Ахматової