“Треба – любити людину, більше, ніж самого себе” (Остап Вишня)

“Що таке, по-моєму, література? – запитував Остап Вишня і відповідав: – Це – крила Шевченка! Це – ніжність Лесі Українки! Це – мудрість Івана Франка!.. А взагалі талант – це народ!”

Остап Вишня – знаний в Україні і за кордоном. Протягом усього творчого шляху він виступав як талановитий і неповторний митець, слово якого глибоко проникало в серця народу. “Який би я був щасливий, – занотував письменник у щоденнику, – якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку… “

Органічність цих слів митець підтвердив своєю художньою творчістю.

Усі засоби гумору та сатири, які використовував Остап Вишня, можна чітко побачити у творі “Зенітка”. Головний герой – мудрий, життєрадісний, винахідливий і дотепний дід Свирид. Він став на захист Вітчизни у боротьбі з кривавим фашизмом. Про свій героїчний подвиг у роки війни цей мужній і скромний чоловік розповідає зі стриманим гумором. У загальнонародну справу розгрому загарбників-іновірців він вносить і свій посильний вклад. Йому не звикати до бойових дій, бо до “соприкосновенія”

діда Свирида з фашистами були побутові “страженія” з бабою Лукеркою – покійною дружиною, в яких наш герой “так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку”. Тому й виростають вила-трійчата, якими Свирид, “як щурят подавив” гілтерівців, у гіперболізований образ народної “зенітки”. Ось як розповідає дід про своє генеральне “сраженіє” з фашистами, які спали на горищі: “… У руках у мене вила трійчата залізні. Я розмахнувсь та крізь лісу вилами – раз, два, три! Ага, думаю, сукині ви сини, уже мої вила вам за зенітку здаються, почекайте, ще не те буде”.

Широко відомою в літературі є гумореска “Чухраїнці”, в якій Остап Вишня особливо нещадно викривав слабість громадської та національної єдності українців, їхню інертність. Починає письменник її географічною характеристикою: “Гонів із сотню за Атлантидою, трошки вбік, праворуч” розташувалась така давня країна Чукрен, назва якої походить від того, “що її населення, люд тобто Божий, завжди чухався. Дитина маленька, як тільки починало було спинатися… коли його чи запитають про що-небудь, чи загадаються, що зробити, зразу воно лізе до потилиці і починає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж поки дуба вріже… ” Якби ж знаття – “найхарактерніша для чухраїнця риса”. Український сатирик дуже засуджував цей спосіб мислення, страшенно боляче було йому за таку нездатність до дій, безініціативність, пасивність нашого люду. Але все ж таки дотепно і з оптимізмом Вишня вигукує, показуючи свою доброзичливість: “Нічого! Якось-то воно буде”. Бо сам же мовляв з них, чухраїнців!

Як бачимо, письменник не ставив себе осторонь від свого народу, а його серце завжди було поряд, вболівало і страждало. Це яскраво представлено в багатьох гуморесках Остапа Вишні, бо він володів мистецтвом “блискавичного” короткого гострого діалогу, був проникливим психологом.

Гуморист умів бути різним: міг бути нещадним і вмів убити сміхом, а міг бути щирим, любив життя, а насамперед – свідомо любив свій народ. Остап Вишня ніколи не змінював своїм принципам: був усе життя безпартійним – у вік жахів, кепкуном – за часів сліпого фанатизму, гуманістом – під час масових організованих злочинів. Його гумор і сміх і сьогодні є синонімами свободи, віри та всепоглинаючої доброти.