Твір на тему: Мої враження від переглянутого фільму
Нещодавно я подивилася фільм “Василівський острів”, і він мене дуже вразив. Спочатку він видався мені якимось нудним. Йшлося про людей, що вже багато років жили в комунальній квартирі на Василівському острові у Санкт-Петербурзі.
У квартирі мешкали декілька родин. Три з них – дуже давно: вони чи їхні рідні жили тут ще до Великої Вітчизняної війни, а одна, грузинська сім’я – лише декілька років. Фільм починається з того, що всі мешканці квартири зібралися за поминальним столом, поховавши одну зі своїх сусідок.
Тут постає питання:
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, й усі чоловіки пішли на фронт, у квартирі залишилися лише
Її сусідка, що залишилась із трьома дітьми, повідомила про це органи КДБ. Наступного дня, за законами воєнного часу, ту жінку розстріляли просто у дворі. Дівчатка все бачили, та й сусіди теж. Жахливо! А сталося так тому, що ця жінка знала, де стоїть слоїк із ліками, і дуже хотіла, щоб її діти також вижили.
Дівчаток-сиріт декілька днів приховували ще одні сусіди – вони зробили все, аби дітей не спіткала доля ворогів народу: пізніше їх віддали у дитячий будинок під чужим прізвищем як дітей героя війни, що загинув, і таким чином врятували їм життя.
Минули роки, ті діти вже й самі стали літніми людьми, мають своїх дітей та онуків. Та образа за матір в серці однієї із сестер поселилася, здавалось, назавжди. Вона не могла навіть приїздити в цей дім, пройти двором, де лежала в калюжі крові її мати. Лише смерть сестри змусила повернутися її до рідного дому. Тут жила її колишня подружка дитинства – донька тієї самої жінки, через яку загинула її мати. Тепер вони були ворогами. До того ж дочка вважала, що її мати вчинила правильно…
Цих колишніх дівчат, а тепер вже літніх жінок, зіграли дві чудові актриси: Катерина Васильєва й Аліса Фрейндліх. Мабуть, кращих годі було й знайти. Не можна було без сліз дивитися сцену, як дочка вбитої матері вийшла вночі у двір і стала на коліна на те місце, де розстріляли її матір. Що відчувала вона? Невгамовну тугу за матір’ю? Чи можна пережити таке горе? Кажуть, час є найкращими ліками. Мабуть, не завжди. Чи можна таке вибачити? Виявляється, що можна. І не тільки тому, що її колишня подружка попросила в неї вибачення, а ще й тому, що не можна все життя жити з отим болючим каменем у серці. Не можна весь час жити минулим… Як добре, що вони змогли подумки повернутися в своє дитинство і помиритися! Велику силу має прощення. Бо любов зможе подолати усе і навіть колишніх ворогів перетворити на найближчих і найрідніших людей.
Доля україни та українців у романі тигролови.