Твір на тему: Виросте гайок (твір-оповідання з масного досвіду на морально-етичну тему)
Цілий рік ми з мамою проводимо в Журавлівському гідропарку. Влітку, як усі, купаємось, загоряємо. Восени збираємо жолуді, каштани, незвичайної краси листя, з яких робимо гербарії. Щоправда, вони швидко втрачають свою красу – блякнуть фарби, листя стає дуже крихким. Але мама каже:
– У морозний день, коли за вікном лежатиме сніг, ми дістанемо папку з листячком і пригадаємо все-все: і золоту осінь, і той день, коли ми гуляли цими алеями. Це частка чудового парку, навіть лісу.
Так сталося, що в моїй домашній колекції зібралося дуже багато каштанів.
– До зими готуєшся? Врожай ховаєш? Давай, може знадобиться. Мені було не до жартів, тому я запитала маму:
– Що ми робитимемо з ними? Не тримати ж ці каштани все життя в цій коробці.
– Все життя не
І мама придумала! Вона запропонувала: ще до того, як прийдуть холоди, повисаджувати каштани на схилі неглибокого яру, біля якого ми полюбляли загоряти. Тугіивжди безлюдно, привільно коникам, метеликам, джмелям, сонечкам. Схил ярпозначений численними ходами польовок, які інколи визирнуть із нірки і, помітивши людину, прошмигнуть назад або стрімко промайнуть у зарості трав у якихось своїх, лише їм відомих справах. А ще схил цього яру примітний розсипом безсмертника – це така лікувальна трава.
Ось у цьому дивовижному місці поміж мишачими нірками ми вирили ямку і зсипали туди половину колекції каштанів, а другу половину – неподалік, теж в таку саму ямку. Зверху закрили їх землею, сухою травою. Узимку глибокий сніг укрив наше улюблене місце відпочинку великим шаром.
… Весна цього року запізнювалася. А потім раптом стало так тепло, що миттю почало все зеленіти, заметушилися метелики, коники стрибали занадто високо, аж натикалися на руки. У вихідні дні ми знову відпочивали біля яру. Високі густі трави покрили все навколо. Про посаджені каштани ми з мамою і не згадували.
Одного разу, коли вже наближалося літд, я ловила на схилі яру метеликів. Розбіглася – і мимоволі зупинилася. Мій метелик присів на траву, яка підозріло вирізнялася ніжною зеленню різьбленого листячка.
– Мамо, йди сюди! – вигукнула я.
Серед соковитої зеленої трави там і тут піднімалися юні паростки каштанів. Ми, зачаровані, мовчки стояли поруч.
– Треба за ними ходити, поки вони ще такі беззахисні, – першою порушила мовчання мама.
– А хто доглядає ті росточки, які з’являються поруч з дорослими деревами? – резонно запитала, ніби заперечуючи, я.
– Адже ці посаджені нашими руками, Катюшо, – тихо промовила мама. – Ось і послідкуємо, чи приживуться вони.
Майже все літо (за винятком тих днів, коли йшли дощі) ми поливали паростки річковою водою. Вони зміцніли. І тепер нам цікаво, як вони перезимують. А поки неподалік виріс реп’ях – страшний, колючий. Ось і сторож, адже іноді тут блукають кози, заманеться зупинитися – він не пустить їх до паростків.
Ми з мамою вирішили майбутньою весною розсадити мініатюрні деревця неподалік від їхніх дорослих сородичів.
Зараз я захоплююся збиранням жолудів. Що, чи можна їх посадити? Цікаво, приймуться, як каштани?
– Якщо людина любить природу, має змогу посадити дерево, вона дбає про нащадків. Навколишній світ повинен бути зеленим і Чистим.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Героїчний подвиг низа та евріала.