Твір Уласа Самчука “Марія”
КУРСОВА РОБОТА
На тему:
Твір Уласа Самчука “Марія”
Вступ
Першим, хто сказав світові правду про 1933 рік, його причини і наслідки, став автор роману “Марія” Улас Самчук. Написаний у високому стилі хроніки життя жінки-селянки, роман підносить її образ до символу України, багатостраждальної нашої землі.
Як син і виразник інтересів українського селянства, письменник зразу ж вловив увесь розмах нашої національної трагедії. Високого трагедійного звучання твір набуває поступово. З перших сторінок іде навіть трохи ідилічний
Жахи цієї смерті У. Самчук змальовує з такою документальною точністю, що ми спізнали лише в останні роки зі спогадів очевидців та жертв голодомору, які залишилися живими і змогли “заговорити” лише у незалежній Україні.
Роман “Марія” – роман-спалах, роман-реквієм, роман-набат. Надрукований 1934 р. у Львові, він дуже довго ішов до своїх читачів. По-стефанівськи “коротко, сильно і страшно” описує Улас Самчук голодний 1933 рік. До зображення життя своїх героїв автор підходить з мірою українського вітаїзму – життєствердження.
“Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі”.
Попри трагічну тональність останніх розділів твору, роман У. Самчука сповнений життєстверджуючим пафосом: український народ безсмертний, і він має своє майбутнє. Тому так актуально звучить заклик Гната до уцілілих від голоду односельців, скомпонований у біблійному стилі: “Затямте ви, сини і дочки великої землі… Затямте, гнані, принижені, витравлені голодом, мором! Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!..”.
Утіливши у своїй творчості гірку долю українського народу в ХХ столітті, письменник та його роман “Марія” тепер уже назавжди залишаться в історії української літератури.
ГОМЕР УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ ХХ СТОЛІТТЯ – УЛАС САМЧУК.
Його називають одним із найвизначніших письменників сучасності, українським Гомером ХХ століття. У своїх творах-романах, повістях, оповіданнях, нарисах – він глибоко зобразив багатогранну українську національну історію, створивши першокласні зразки високохудожньої прози.
Улас Самчук явив усьому світові невичерпні потенційні можливості українського образного слова. Його твори друкувались в різних країнах, де живуть українці, крім рідної України, бо були впродовж десятиліть під забороною. І тільки тепер ми пізнаємо красу і силу його слова. Тільки тепер нам стало відомо, що Улас Самчук за довгі роки свого жоття створив цілу бібліотеку блискучої української прози. В українській літературі Улас Самчук відомий насамперед як романіст, автор епопеї “Волинь” і роману “Марія”.
Улас Самчук був першим письменником, який показав справжнє страхітливе обличчя комунізму, змалювавши у романі “Марія” (1932-1933) жахливі картини лютого голодомору, який принесла на українську землю радянська влада. Коли писався твір “Марія”, в Україні лютував голод, штучно лаштований, з метою винищення селянства, яке годувало народ. Голод забрав мільйони життів, невинних жертв сваволі і безчинства. Свіжими слідами цих страшних подій пішов Улас Самчук, зобразивши жорстоку правду про становище українського селянства після революції 1917 року, що й стало причиною заборони роману “Марія” в СРСР.
Проживаючи в Канаді, упродовж багатьох років У. Самчук працював над трилогією “Ост” (1948-1982), в якій родина Морозів стає учасницею всіх складних подій в Україні, починаючи з 1917 і аж до 60-х рр.; у романі “На твердій землі” (1967) змальоване життя в Канаді українських переселенців.
Улас Самчук – автор мемуарів “П’ять по дванадцятій” (1954), “На білому коні” (1956), “На коні вороному” (1974) тощо.
Уласа Самчука справедливо назвали “Гомером українського життя ХХ ст.”. Він створив неповторну художню панораму своєї епохи, показав рідний народ у періоди вирішальних випробувань, особливо в епопеях “Волинь”, “Ост”.
Це – письменник-традиціоналіст, реаліст, епік. Його індивідуальний стиль відзначається детальними, “спокійними” описами побуту, праці різних суспільних верств, але насамперед селян. Він спромігся глибоко проникнути у внутрішній світ українського селянина, психологічно вмотивовано передати його емоції, переживання, думки.
Образи-персонажі творів У. Самчука живі, яскраві, без штучної ідеалізації. У зображенні пейзажу він виступає справжнім поетом, залюбленим у красу рідної землі, хоча ту красу більше доводилось носити з собою в серці, аніж спостерігати в дійсності.
У живописанні художнім прозовим словом сучасної йому української національної історії Улас Самчук досягнув більших верших, ніж хто інший. Він посідає одне з почесних місць в українській літературі ХХ століття, його твори здобули величезну популярність у світі.
Голодомор 1932-33 рр. у романi “Марiя” Уласа Самчука
1933 року свiтову громадськiсть приголомшило нечуване в iсторiї лихолiття, яке спало на голову українського народу – органiзований сталiнсько-бiльшовицькою системою СРСР голодомор, що призвiв до зменшення українцiв на одну п’яту, – сучаснi дослiдники обчислюють кiлькiсть жертв порядком 7,5-8 мiльйонiв. Психiчнi вiдхилення мертвих канули в небуття разом з їхнiми виснаженими тiлами. Зранена психiка живих залишилася на все життя. Її ж вони передають своїм нащадкам, навiть тодi, коли б їм цього не хотiлося.
Улас Самчук належав до лiтератури української дiаспори, тому згадаймо визначальнi риси емiграцiйних творiв.
Iсторiя української дiаспори розподiляється на три основнi перiоди: 1921-40 рр., коли Захiдна Україна знаходилася пiд владою Польщi: 1941-45 рр., коли дiти перших емiгрантiв поверталися на Україну, сподiваючись на нацiональне вiдродження пiд фашистською владою, та 1945-54 рр., перiод заснування лiтературного об’єднання “Мистець кий Український Рух” (МУР), яке дало початок систематизованому лiтературному життю в емiграцiї. Головними цiлями дiаспорян було створення “великої лiтератури”, себто творiв свiтового рiвня та органiчного, нацiонального лiтературного стилю. Вони намагалися в повнiй мiрi користуватися перевагами вiльного свiту. Вiдзначалися войовничою вдачею, мужнiстю, азартом боротьби.
Дiаспорним письменникам була притаманна глибока релiгiйнiсть. Вони розумiли iсторiю українського народу в дусi страдницького шляху Христа на Голгофу, тому, на вiдмiну вiд свiтських iсторико-полiтичних тлумачень поетiв-шiстдесятникiв, Самчук запропонував релiгiйну версiю трагедiї голодомору.
“Марiя” – найсенсацiйнiший твiр письменника та перший художнiй документ української лiтератури про голодомор. Для розкриття теми автор використав жанр Житiя Святих. Найпопулярнiшi джерела цього жанру – давня поема “Ходiння Богородицi (себто Дiви Марiї) по муках” (про що зазначає й назва роману) та страдницькi подвиги християнських Святих (Зосими, Саватiя та iн.)
Початок твору – звичайне селянське життя з його щоденними турботами й радощами. Коханого Марiї Корнiя забирають до росiйського флоту, де вiн пробув сiм рокiв, ставши за цей час учасником нещасли вої для Росiї вiйни з Японiєю. Не одержавши вiд свого коханого жодного листа, Марiя подала рушники Гнатовi, парубковi тихої, але наполегливої натури, невгамовному хазяїновi.
За роки служби Корнiй нахапався того, що стало визначним у характерi його середульшого сина Максима, – зневаги до рiдної мови, бездумностi та жорстокостi. Але любов Марiї (пiсля повернення Корнiя вона покинула Гната, вийшла замiж вдруге за того, кого любила по-справжньому), невсипуща праця на землi – повернули його у звичайне селянське русло.
Тут сюжет скрiплений таємницею. Коли Корнiй та Марiя сп’ялися на ноги, хтось у Великодню нiч пiдпалив їх нову хату, клуню, хлiви – усе обiйстя. Перед самою Марiїною смертю приходить до неї старенький чернець, колишнiй її чоловiк Гнат, i просить у неї прощення за свiй злочин. Усвiдомлюючи необхiднiсть прозвiтувати про нього перед Найвищим Судом, Гнат вiдчуває потребу у спокутi.
У фiнальнiй сценi вiдбувається досить часте в українських творах дiйство: Корнiй рубає сокирою свого сина-вiдступника, котрий пиячить з подiбними до себе в той час, коли його мати помирає з голоду. У вчинковi Корнiя вiдбилася життєва позицiя Самчука, його вiра в людську волю до життя аж до останнього подиху.
Таким чином, голодомор в розумiннi письменника – закономiрне звiрство сталiнської влади. Вiн є також i розплатою за людськi грiхи: нехтування Марiєю шлюбним обов’язком, зроблений нею аборт, пiдпал Гнатом Корнiєвого хазяйства, а найголовнiше – фатальну прихильнiсть Максима до бiльшовицького ладу. Написаний “по гарячих слiдах”, роман не мiстить чiтких рецептiв виходу з кризи. Але Самчук покладається на силу самого життя, яке не дозволить людям втратити Божу подобу.
********* Голод 1932-1933 рр., його витоки та наслідки, стали справжньою національною трагедією. І, звичайно, велике людське горе, горе цілої нації, не могло не відобразитися у художній літературі. В українській і світовій літературі в різні часи з’явилися твори про жахіття 30-х років. Але, я вважаю, найглибше, найгрунтовніше, найпроникливіше розробили тему соціальної катастрофи письменники української діаспори Улас Самчук і Василь Барка.
Першим художнім твором в українській та світовій літературі про велику трагедію століття був роман Уласа Самчука “Марія” (1939), написаний за кордоном по гарячих слідах страшних подій. Невеликий за обсягом, він охоплює кілька десятиліть: в ньому автор художньо осмислює суспільні катаклізми, людські драми й трагедії в дореволюційний період, після жовтневого перевороту, в роки громадянської війни і в час злочинних більшовицьких реформ 30-х років, наслідком яких був геноцид, що забрав з життя близько 10 мільйонів чоловік. Картини людських страждань, мученицьких смертей, аморальних діянь більшовицьких опричників вражають трагедійністю, широтою художніх узагальнень.
Головну героїню роману Марію називають Богородицею. Вона образ-символ багатостраждальної, сплюндрованої України. Багато що споріднює її з героїнями українських класичних творів, написаних у різні часи: з Маланкою Волик ( “Фата Моргана” М. Коцюбинського), Катрею Гармаш (“Мати” А. Головка – перша редакція), Половчихою (“Вершники” Ю. Яновського). Життя героїні роману У. Самчука, її любов, випробування, страждання, болі, муки – все це описується в стилі агіографічного жанру, проходить через пам’ять вмираючої з голоду старої жінки, яка втратила в часи соціальних потрясінь дітей чоловіка, нажите важкою працею майно. Доля Марії, її великомученицької дочки з маленьким дитям, трьох синів – це доля України та її дітей, яким судився свій шлях – неймовірно важкий, страдницький і трагічний.
У Уласа Самчука давні традиційні проблеми моралі, праці на землі, достатку, любові та щастя, християнської моралі, національної свідомості, батьків та дітей, постають у самобутній художній інтерпретації, у спектрі бачення трагедії України 1917-1933 рр. Наймолодший Маріїн син Лаврін, як найпорядніший, найлюдяніший, свідомий національно, стає жертвою більшовицьких репресій. Трагедія Маріїного роду відбувається день за днем. Єдина дочка з маленькою дитиною гинуть у голодних муках. Середульший син, ледачий і неслухняний Максим, стає більшовицьким катом, глумиться над одвічною народною мораллю, руйнує святі храми, мордує своїх співвітчизників, зневажає національне коріння. Саме він символізує руйнівну антигуманну суть комуністичного лжемесіанства. Символічним є і те, що відступника-сина, як те ми маємо в Гоголя, власною рукою карає насмерть рідний батько Корній: “Швидкими кроками підійшов до нього і раз, другий розмахнувся і опустив сокиру.
Вирвався дикий крик і одразу замовк. Сокира своїм гострієм попадала у щось м’яке, у щось м’яке, що легко піддавалося, і тому глибоко грузла. З ліжка білого, теплого виривалися деякий час стогони, але і вони затихли. Корній сік і сік. Сік, як малий хлопчина січе кропиву чи бур’ян, поки не втомилася рука… “
Але й сокирою Корній рубав соціалізм, пролетаріат, які винищили рід Перепутьків, знищили господарство, повиганяли з рідної домівки, які знищили мільйони українських родин. Убивши сина-відступника – одного з винуватців національної трагедії, – Корній водночас виявляє турботу про вмираючу дружину Марію, віддаючи їй те, що лишилося від недоїденого дохлого зайця, піклується про Надію, не знаючи, що збожеволіла і ошаліла від голоду дочка наклала на себе руки, задушив перед тим своє дитя.
Близький до В. Стефаника як неабиякий майстер психологічного письма, Улас Самчук вдається до глибокого аналізу внутрішнього стану персонажів, які опиняються в екстремальних ситуаціях. Так, переконаний, що він повинен покарати сина-нелюда і розуміючи, що сам помре з голоду, Корній виявляє останню увагу свою до дружини, розчулюється до рідного пса, на якого не звелася рука і з котрим збирається вмерти разом десь у полі.
З вуст Корнія – колись легковажного, навіть бездушного матроса, якому людяність і порядність повернула чесна праця, ? злітає осуд злочинної системи, що нищила в селянинові господаря, руйнувала одвічний нерозривний зв’язок його з землею: “І який же я гріх робив, коли у мене з двох десятин повстало дванадцять? Коли у мене з одної корови стало шість… Коли з десяти родючих дерев виросло двісті? Який це був, розумна людино, гріх і пощо взивати мене сволотою, кулаком? …
… Щоб я, що цілий вік лив піт, що витворив стільки хліба, яким можна прокормити цілу державу, йшов до отої комуни і там щовечора наставляв старечу руку, щоб мені який-небудь Янкель давав кусень глевкого, з посліду хліба? О ні! Ото вже ні!”
Але обрубаний родовий корінь, опоганена земля, пішов у світи на погибель Корній, не стало Маріїних дітей, вмирає й вона сама, мати роду людського. І все ж, попри трагедійний пафос, у творі бринять життєстверджуючі мотиви, мотиви незнищенності пам’яті народної, торжества добра над злом. Десь живе єдина гілка Маріїного роду: її і Корніїв найстарший син Демко, потрапивши у війну до німецького полону, пустив там коріння на чужій землі. Воскреснуть у людській пам’яті й невинно убієнні.
Символічне видіння бачить вмираюча Марія, а поруч – Гната, її колишнього, зрадженого нею чоловіка:
“Марія розплющила очі, дивиться назустріч сонцю, вийняла суху кістляву руку і простягнула її далеко від себе.
– Сонце! – каже вона.- Сонце! Дивися, Гнате, яке сонце. Бачив ти коли таке сонце?..
Кінчики проміння опалюють сухі жили руки, б’ють у запалі очі, підбарвлюють срібло волосся. Марія не жмурить очей. Дивиться рівно і широко. Гнат мовчки сидить, і в душі його воскресають мертві з гробів, встають з домовини люди, далекі, забуті, розкидані по всій землі. Встають і співають радісні пісні. Гнат усміхається… ”
Боротьба добра і зла на сторінках роману У. Самчука “Марія”
З давніх-давен боротьба добра і зла займала найважливіше місце в житті усіх народів і часів. Традиційним закінченням кожної казки була перемога добрих і відважних героїв над злими і підступними. Крізь призму століть пролетіла ця боротьба, знайшовши відбиток в усіх жанрах літератури, і досягла ХХ століття. Однією з головних проблем роману У. Самчука “Марія” є протистояння добра і зла.
Тисяча вісімсот шістдесят перший… рік скасування кріпацтва. Саме це, здавалося, було перемогою білого над чорним. Селяни отримали свободу, проте життя не стало легше. Наступного року народилася Марія – біла цяточка на тлі чорного жорстокого світу людини. Ще в дитинстві вона відчула цей морок, втративши батьків і пішовши в найми. Бо змушена була і хотіла жити. А як же не хотіти, коли тільки з’явилася на світ, тільки розплющила очі, і сонце вже засліпило і зігріло своїм яскравим теплим промінням. Воно ніби освітило темряву, в якій було до цього немовля. Пізніше, працюючи наймичкою, дівчинка зазнала кривди від злих сусідських дітей, проте, поплакавши, знову поверталася до них. Отже, добро знову отримало маленьку перемогу. Сповнена сонячним сяйвом Марія стала прекрасною дівчиною і зустріла перше кохання. Але й тут втрутилось зло в образі царського режиму і змусило коханих розлучитися.
Кажуть, що наше життя – це зебра, вкрита чорними і білими смугами. Тож Маріїне життя минало то темною, то світлою смугою. І скоро з’явилася людина, яка принесла світло, тримаючи в руках білу стрічку життя. Дівчина довго не хотіла приймати щастя, бо старе кохання засліпило очі. Втративши надію на світле майбутнє з Корнієм, Марія вийшла заміж за Гната. І тут її спіткало лихо: зла доля забрала дітей. Проте повернула коханого Корнія. Згодом колишня любов повернулася, народилися Корнієві діти. Та щастя недовго тривало. Замість одного лиха з’явилося інше. Царський режим змінила радянська влада, а життя Марії знову торкнулася темрява. Син Максим став лютим ворогом своїм батькам. Їх протиріччя настільки загострилися, що Корній був змушений вбити власне дитя. З одного боку, померла зла людина, але з іншого, вбивство – це злочин (корінь слова – зло).
… Тане Марія, як свічка. Доживає свої останні дні без єдиної крихти хліба. Вона помирає під промінням сонця з посмішкою на вустах, бо ні на кого не тримає зла: ні на Гната за те, що підпалив хату, ні на Корнія за те, що зрадив юному коханню, ані на Максима за те, що відмовився від батьків. Адже Марія – це вічне добро.
Образ Марiї в однойменному романi Уласа Самчука
Життєвих колiзiй й перепетiй, якi випали на долю довго невiдомого нам українського митця iз дiаспори Уласа Самчука, вистачило б, мабуть, не на один десяток життiв. Не судилося йому стати письменником на рiднiй українськiй землi. Далеко вiд України розквiтла героїчно-трагiчна, життєво-реалiстична, правдива художня проза письменника.
Надто гостро сприймав Улас Самчук усi iсторичнi подiї, якi переживала Україна, його рiдна сторона, у XIX-XX сторiччях: саме в цей час у центрi Європи на очах усього свiту знищувався великий народ! Докладалися всiлякi зусилля i винахiдливiсть, аби вбити у зародку саме бажання людей бути українцями. Саме цi обставини поставили перед “кусливим” митцем Самчуком питання: чому так сталося, що ж вiдбувається з Україною? Мовчати письменник не мiг. Отож усi свої думки, болiснi, вистражданi, вилив у “найсенсацiйнiм з усiх творiв” романi-хронiцi “Марiя”, написаному у Празi 1933 року. Наступного року твiр було надруковано у Львовi. Протягом 30-х-80-х рокiв неодноразово перевидавався у США, Аргентинi, Канадi, пiд час вiйни – в Українi, у Рiвному. 1991 року роман надрукували у Києвi.
Поштовхом до написання роману став голодомор в Українi 32-33-го рокiв, але змалював письменник гiрку iсторiю життя України через життєву трагедiю героїв роману впродовж кiлькох десяткiв рокiв, бо така його творча манера – показувати людину в iсторичному часi.
Марiя – головна героїня роману. Змальовуючи її нелегке сирiтське життя, Улас Самчук наводить нас на думку, що подiбною до Марiїної долi була iсторiя України кiнця XIX – початку XX столiття, яка пiсля поразок минулих вiкiв лишилася сиротою, бiдною вдовою на узбiччi свiтової iсторiї. Проте цiною неймовiрних зусиль зумiла вистояти, на початку XX столiття навiть змiцнiти, сподiваючись на краще. Коли читаєш твiр про долю жiнки-страдницi, то здається, що вже щось подiбне доводилося чути ранiше. Це справдi так, бо наснажений цей образ фольклорними мотивами: раннє сирiтство, дитинство в наймах, перше дiвоче кохання, розлука з милим, вимушене одруження з нелюбом, трохи сiмейного щастя з коханим. Все склалося саме так у життi Марiї. Та це ж тiльки, як-то кажуть, канва. А вишиванка життєвої долi Ма-рiїною значно строкатiша. “Провiсники лиха” раз у раз вриваються у її долю… ”
Спробуємо i ми разом з Марiєю упродовж усiх двадцяти шести тисяч двохсот п’ятдесяти восьми днiв пережити, перестраждати, пересмiятись i виплакатись. Марiєю вiд народження i до старостi називає автор героїню. I це символiчно. Початок її життя був розкiшним. Марiя-немовля – “жива репетлива дiйснiсть”, вона розкошувала: “Не раз прокинеться вiд сну, нап’ється з материного лона пахучого напою i наповнюється радiстю… Белькоче, пiднiмає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепiрює ледь помiтнi пальченята, завзято ловить щось настирливе перед очима”. Iз цим властивим справжньому борцевi за iснування щирим завзяттям Марiя пройде весь вiдведений їй долею шлях. Та ось перше лихо, яке довго не могла збагнути Марiя, Вона – сирота. Розпочались поневiряння маленької героїнi: життя в убогiй тiтчинiй родинi, де ще “п’ятеро крикливих ротiв”, що “хочуть самi обов’язково щодня їсти”. Найболючiше дiвчинцi не те, що ходить у бруднiй полотнянiй сорочинi, вiчно голодна, що кожен може образити її, а те, що Марiя свiдомо розумiє, що вона сирота – i у вiдповiдь своєму кривдниковi вона не може сказати, як iншi: “Чекай, чекай! Як скажу мамi – побачиш!..” А вона i не каже цих слiв, а “пiде над рiчку, порюмсає i знову добре”.
Час плине i з недоглянутої, циганкуватої, з “великим набубнявiлим животиком” дiвчини виросла красуня, за якою упадали хлопцi з усiх околиць, а згодом ми бачимо Марiю-матiр. Героїня Самчуком обожнена, вiн намагається подати її життя у чiткому хронологiчному порядку день за днем, рiк за роком “у художньому стилi художньої агiографiї”. Ось ми бачимо, як Марiя-мати годує немовля: “Голова її похилена направо, очi спущенi й закритi довгими повiками, а уста стуленi у легку й прозору усмiшку”. I цим бiблiйним мотивом письменник з перших сторiнок роману вмотивовує “житiйний”, а тому й трагiчний характер образу: днi її лiченi, “iм’я їй Марiя”. Вона запрограмована на нелегку долю ще й тим, що народилася у свiтi, де точиться одвiчна боротьба добра зi злом. Уже малюючи портрет маленької Марiї, автор говорить: “У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розiв’ється, розцвiте й пiзнає добро i зло”. А героїня ж прагне щастя. Для Марiї це – радiсть дитинства (коли є люблячi батько й мати), взаємне кохання, родинне щастя (життя з коханим чоловiком), радiсть материнства, достаток, праця на своїй землi. Але чомусь усi Марiїни мрiї про щастя у дiйсностi миттєвi. Родиннi трагедiї зумовленi жахливим часом. Помирають батьки, дiти вiд першого шлюбу, вiд голоду в нiмецькому полонi гине син Демко, деморалiзується недоформована розхристана душа Максима… Судилося Марiї випити свою чашу сповна: спiзнала вона справжнього щастя, зазнала й тяжкої недолi; i що бiльшим було її щастя, тим бiльшою i страшнiшою була катастрофа. Її життєвий шлях – то доля всiєї України. Марiїн рiд, як i бiльшiсть українцiв, зустрiли революцiю непiдготовленими. А найбiльше горе матерi – бути свiдком, як гинуть дiти, згасає увесь рiд: на Соловках – наймолодший син Лаврiн, зять Архип, у селi вiд голоду донька Надiя, внучка Христуся, останньою – сама героїня…
Трагiчний фiнал наштовхує на роздуми. Весь час, вiд раннього сирiтського дитинства i аж до революцiї, ми постiйно вiдчуваємо, що в якi б скрутнi ситуацiї не потрапляли герої твору, все рiвно не опинялись у ситуацiях безнадiйних: мовляв, усе минеться, адже головне – життя продовжується. А чим же принципово вирiзняється бiльшовицька влада вiд усiх iнших? Вона такої надiї не залишала нiкому. Болiсно це сприймати розумом, але пiдтвердженням цьому є роман Уласа Самчука “Марiя” i, звичайно, життя. Розв’язка твору трагiчна – вмирає жiнка-мати, продовжувачка роду, який знищено соцiальними катаклiзмами. Письменник вiрив у те, що Україна i українцi ще вiдродяться, заживуть щасливо, тому i фiнал роману життєстверджуючий. Марiя бачить сонце, а Гнат (її перший чоловiк) бачить, як “воскресають мертвi з гробiв, встають з домовини люди, далекi, забутi, розкиданi по всiй землi. Встають i спiвають радiснi пiснi. Гнат цiлує старечу руку своєї колишньої дружини-красунi: “Цiлую руку матерi. Цiлую святiсть велику. Цiлую працю! Марiє! Марiє!”
Так оцiнює автор долю жiнки, яка мужньо пройшла крiзь усi випробування i, наблизившись до бiблiйних героїнь, пiднеслася до символу України.
Твiр-вiдгук. Сiм’я Перепутькiв – своєрiдна художня модель української родини кiнця XIX – початку XX столiття
Нарештi настали для України такi часи, коли ми, не криючись, можемо смiливо називати iмена тих талановитих українських письменникiв, про яких донедавна знати не хотiли, називаючи їх “чужинецькими белетристами”. Серед таких i письменник Улас Олексiйович Данильчук-Самчук родом iз села Дермань на Волинщинi (нинi Рiвненська обл.). Вiн був “старого селянського кореня, з твердими традицiями стихiйного i свiдомого незалежництва в дусi та незламним бажанням боротися проти кожного заперечення наших законних прав на землi наших предкiв”. Усвiдомлення цього родинного життєвого кредо не давало спокою талановитому митцевi, I, звичайно, всi його твори випромiнювали волелюбнiсть, право свого народу бути господарем на рiднiй землi, саме цим художнє слово письменника викликало у читачiв симпатiї й довiру, а у недругiв – злiсть, зневагу до нього, бажання назавжди вiдмежувати його самого i його твори вiд українського народу. Час змiнився на краще i сьогоднi iм’я Уласа Самчука стоїть серед найзначнiших вiтчизняних прозаїкiв XX столiття.
Письменницька доля його склалася так, що не в Українi, а за її межами вiдбувалося становлення Уласа Самчука як письменника. Саме в Нiмеччинi були написанi новели молодого прозаїка “Образа”, “Собака у вiкнi”, “Мадонна цвiтучого саду”, “Четвертий чоловiк”. Празький перiод у творчiй бiографiї письменника вважається найбiльш продуктивним. Iз нiкому не вiдомого лiтератора-початкiвця постає справжнiй класик української лiтератури. Працездатнiсть неймовiрна! Одночасно пише чотири романи “Волинь”, “Марiя”, “Гори горять”, “Кулак”.
Все пережите письменником в Українi i за її межами, весь багатющий життєвий матерiал, який постiйно збирав митець, все, що до глибини душi вражало письменника i не давало спокою, кликало до роботи. Було у Самчука єдине бажання творити, писати. Доля України не давала йому спокою, тривожила. Голодомор 33-го року вимагав вiд письменника вагомого слова – з’являється роман “Марiя”. Книгу було видано з присвятою “Матерям, що загинули голодною смертю на Українi в роки 1932-1933”. Але не тiльки через те, що автор одним iз перших розповiдає про страхiття голодомору в Українi, а ще про “примусову колективiзацiю”, “розкуркулення”, моторошнi картини життя сiм’ї Перепутькiв у романi – це високохудожнє втiлення життєвих реалiй цього перiоду.
У центрi авторської уваги прозаїка – iсторiя української родини на рубежi епох. Це виразно простежується в самiй структурi твору: перша частина “Книга про народження Марiї” – своєрiдна його передiсторiя; друга – “Книга днiв Марiї” – власне iсторiя; третя – “Книга про хлiб” – трагiчний фiнал, загибель Марiїного роду. Саме життя героїнi Марiї, її родини (а Марiя не уявляла себе без щасливої сiм’ї) допомагають Самчуковi розв’язувати у романi найрiзноманiтнiшi проблеми: батькiв i дiтей, любовi та сiмейного щастя, моралi, достатку i працi на землi, солдатчини, духовностi та вiри в Бога, голоду, геноциду та репресiй, влади, нацiональної свiдомостi та гiдностi, добра i зла.
Марiя за покликом душi творить те головне, чого у неї не було (рано лишилась сиротою), заради чого здається й народилася на свiт Божий – родину. Героїня не просто творить сiм’ю, а можна, без перебiльшення, сказати “українську мрiю” самого автора. То цiлий гiмн людському щастю, що пiдносить Марiю високо, бо має вона мiцну родину, вiльно працює на своїй землi, вона щаслива як мати, бо має розумних, завзятих, працьовитих дiтей, родину її поважають односельцi: “Якi це були гарнi, повнi, округлi роки. Кожний схiд сонця приносив працю, захiд – вiдпочинок. Ростуть дiти. Прибуває потроху землi… ” Троє синiв – Демко, Максим, Лаврiн та донька Надiя – “слухняна, весела, гарна. Встає разом з матiр’ю, допомагає їй”. Демко i Максим допомагали батьковi Корнiю по господарству, а Лаврiн, “жвавий, з iскристими оченятами, стрибун”, добре вчився у школi, тож батьки мрiють, що вивчиться колись на “дохтора”. Марiя разом iз Самчуком-автором досягла вершини iдеального сiмейного щастя. I ось далi автор втiлює свiй задум, показую чи, як героїня йде схилом, аж до самої прiрви. Не може бути сама Марiя та її родина щасливою у такому життi, яке мала Україна на межi столiть.
Вiйна, революцiя, НЕП, колективiзацiя – етапи “великого шляху”, що привiв український рiд до нацiональної катастрофи. Революцiя для Марiї страшна тим, що руйнує її родину – те, чому вона присвятила все своє життя. Революцiя вiдбирає в неї одурманеного iдеями класової боротьби сина Максима. НЕП – “сатанинський винахiд” бiльшовизму, яким вiн паралiзував волю українського селянства до активної боротьби за свої права, вбачав у працьовитих українських селянах запеклих ворогiв, яких згодом необхiдно було знищити. Колективiзацiя – кульмiнацiйний момент вiйни Москви з українським народом. Гине весь рiд Марiї: на Соловках – наймолодший син Лаврiн, зять Архип, у селi вiд голоду донька Надiя, внучка Христуся, останньою – сама героїня…
Тож тепер i стає зрозумiлим чому так довго стояли на перешкодi появи цього роману в Українi. Адже треба було давати вiдповiдь, чому так сталося на Українi, чому чеснi трударi, що власною працею досягали родинного щастя, достатку, добробуту ставали ворогами народу, чому, такi ж, як Корнiй, колись заможнi селяни змушенi були блукати полями у пошуках гнилої картоплини чи дохлого зайця, бо дома в цей час помирає з голоду сiм’я, чому найрозумнiшi, найталановитiшi гинуть у концтаборах? Якими найгуманнiшими iдеями можна все це виправда ти? Питання, як бачимо, риторичнi.
Непросто вiдбувається повернення лiтературного доробку У. Самчука на батькiвщину. Але ми щиро сприймаємо його твори, сповненi людяностi, правди, високої художньої довершеностi.
Висновки
У. Самчук у своєму романі “Марія” аналізує всю передісторію соціальної катастрофи. Так, в історії сталося багато жахливого з українським народом, не раз на протязі ХХ ст. йому загрожувало повне винищення, але, попри всі негаразди, українське село – основний носій української народності – встояло, передусім завдячуючи своїй жаги до життя. І сьогодні, коли ми розбудовуємо нове суспільство, не повинні забувати сторінки історії, якими страшними вони б не були.
Використана література:
1. Всесвіт.- 1990.- №7.- С.139.
2. Самчук Улас. Марія. Український історичний роман.- К.- 1997.- С.3.
3. Я. Грицак “Нарис історії України”, с. 30-36.
4. Журнал “Слово і час”, 1993, №10 с. 68-71.
5. Газета “Українська мова та література”, 1997, число 5.
6. Історія української літератури ХХ ст.- К.: 1994.- Кн. 2.- Ч. 1.
7. Жив’юк А. Дерманські береги Уласа Самчука // Слово і час.- 1995.- №1.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Іван табл багряний.