У мене стукотить у грудях грудочка любимої землі (за поезією Василя Симоненка)



У мене стукотить у грудях грудочка любимої землі (за поезією Василя Симоненка)

Я б побажав тобі когось отак любити,

Як я тебе люблю…

/ В. Симоненко /

З полону літ повернулося до нас ім’я поета-шістдесятника Василя Симоненка. Він прожив коротке, але яскраве життя і запалив неповторну зорю на небосхилі нашої духовності. Життя В. Симоненка промайнуло швидко, інтенсивно і урвалось несподівано, як перетята струна. Жилося поетові нелегко, бо пройшов він свій шлях через воєнне дитинство, через голод 47-го, через брехню і зневіру, через

розгроми і розправи “літературних тарбозаврів”, що спеціалізувалися на підозрілості й на криках. Тож і поезія його багатогранна: сумна і тривожна, життєстверджуюча і оптимістична, вона несе заряд віри в краще, пошуку втраченої істини. Поет знаходить її саме у єдності з рідним народом. Він твердо знав, що той, “хто стане краплею народу, вже не злякається ні смерті, ні чуми… “

Тема Батьківщини у творчості В. Симоненка – провідна. Батьківщина для поета – це рідна земля, жінка, мати, кохана, історія нашого багатостраждального народу, рідна мова, прості трудівники. Любов письменника до Вітчизни

всеохоплююча. Її, палку, жагучу, перелив поет у вірші, які ввійшли у скарбницю кращих надбань української поезії. Симоненків небуденний талант не міг пристосуватися до складних життєвих обставин, спричинених особливостями сумних часів застою та бездум’я, а тому й струни його поезії звучать по-різному: то грізно, то ніжно. Поет умів любити, умів і ненавидіти. У його збірках стоять поруч вірші, сповнені ніжності й любові, та твори гнівні, засуджуючі, нищівні. Просто не міг Симоненко не писати, слова рвалися на папір. У листі до свого друга писав: “Про літературну кар’єру не думаю. Але писати буду, поки здохну… ” Писав поет для людей, щоб його голос почули, але не завжди була відкрита дорога його віршам. От звідки оте сумне зізнання: “Надряпав масу віршів, але вони до друку не годяться”. Та благодатна пора настала – і відкрили ми рядок за рядком Симоненкові вірші. У душах небайдужих загорівся вогник, вогник любові до рідного краю. А душа його черпала натхнення у рідної землі, рідного народу. І творчої сили колись надавала йому вода з тієї криниці, що довгий час після смерті поета стояла замуленою. Рідна земля для поета – першопочаток, для нього вона свята:

Чую, земле, твоє дихання,

Розумію твій тихий сум,

А на тебе холодні світання

Ронять пригорщами росу.

В. Симоненко стверджує, що у кожної людини на землі є куточок, який вона називає рідним. Рідна земля дорога серцю тому, що вона краща за іншу, тому, що вона на світі одна. Чим близькі йому “верби й тополі, діброви й гаї”? І поет відповідає:

Тим дорогі, що ви потом покроплені

Прадідів бідних моїх.

Вразливістю його натури, щедрістю і чистотою почуттів пройнята поезія митця. Мати і Батьківщина – це поняття у нього нероздільні:

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибирать не можна тільки Батьківщину.

Поет впевнений у тому, що рідна земля і рідна мати даються людині один раз і назавжди. І якщо у людині бракує почуттів любові до матері і Батьківщини, то це свідчення її душевного і громадянського убозтва.

У поезії Симоненко досягає Кобзаревого звучання. Недарма ж одна старенька вчителька колись сказала, немов навіки зав’язала: “Наш Василь – це рідний синочок Тараса Шевченка”. Як гарно і мудро сказано!

Любов В. Симоненка до України – це і любов, і пошана, і захоплення простими трудівниками, а особливо своїм дідом Федором, який зумів передати онукові всю правду про свій народ, про рід, переповів нашу велику історію, героїчну легенду і невмирущу казку. Дід Федір не приховував від допитливого дитячого розуму ні голодомору 33-го року, ні сталінського терору, ні “колгоспного раю” на землі. Він розкрив онукові всю історію України, починаючи від славних сторінок Запорозької Січі, а тому юний Василь став літописцем свого роду і народу. Теплом зігріті поезії “Лебеді материнства”, “Жорка”, “Баба Онися”, “З дитинства”, “Мій родовід”, “Матері”. Поет захоплено говорить про рідних людей, близьких, розумних; дивується, скільки ж випало на їхню долю горя і випробувань, але вони лишились людьми, мудрими, чесними, справедливими.

Для Симоненка Батьківщина – це і мова рідного народу. Він переконаний:

І тобі рости й не в’януть зроду,

Квітувать в поемах і віршах,

Бо в тобі – великого народу

Ніжна і замріяна душа.

Поет не хотів слави і шанування для себе, він хотів сколихнути серця байдужих до долі своєї Батьківщини. Тож нехай не замулюється криниця людської пам’яті, не рветься червоно-чорна нитка Симоненко вої дороги, важкої, трагічної і короткої, як сполох: поет ішов нею неповних 29 років. Але коротка дорога не дає короткої пам’яті. Це дорога у безсмертя, де будуть бриніти Симоненкові зізнання:

Я хочу пити сонячні напої,

Пізнать до краю радощі земні!

І на стежках, порослих бур’янами,

Що обминали зморені діди,

Я залишу мужицькими ногами

Хай не глибокі, та чіткі сліди.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)




Символи в баладі гребінки човен.
Ви зараз читаєте: У мене стукотить у грудях грудочка любимої землі (за поезією Василя Симоненка)
Copyright © Українська література 2019. All Rights Reserved.