Українська народна казка – Котигорошко



Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:
– А де ж ви будете орати? Я не знаю.
Вони кажуть:
– Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,- то ти за тією борозною і йди.
Поїхали.
А змій, що жив за тим полем, у лісі, взяв – ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора.
Там її змій і вхопив.
Поприходили сини ввечері

додому та й кажуть матері:
– Весь день орали, а ви нам не прислали обідати.
– Як-то не прислала? Адже Оленка понесла. Я думала, во на з вами вернеться. Чи не заблукала?
Брати й кажуть:
– Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там,
– Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? – Він же вас поїсть!
Коли це й змій летить.
– А,- каже,- людський дух пахне! А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?
– Ні! – кажуть.- Битися!
– Ходім же на залізний тік! Пішли на залізний тік битися.
/> Не довго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці.
А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,- нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошину та й з’їла.
Згодом народився в неї син.
Назвали його Котигорошком.
Росте та й росте той син, як з води,- не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь,- докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки батько ходив, а Котиго-рошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули – аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, люди й повтікали.
От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.
От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:
– десь повинні бути в мене брати й сестра?
– Е-е, – кажуть,- синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
– Ну,- каже він,- так я ж піду їх шукати.
Батько й мати умовляють:
– Не йди, сину: шестеро пішло, та загинуло, а то ти один, щоб не загинув!
– Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити?
Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
– Скуй,- каже,- мені булаву, та велику!
Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:
– Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.
Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:
– Ну, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, – треба скувати другу.
Поніс її знову до коваля.
– На,- каже,- перекуй, щоб була по мені!
Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве – аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об. нього – тільки трошки зігнулась.
– Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,- піду.
Узяв ту булаву, в торбу – буханців та сухарців, попрощався і пішов.
Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а имія нема, сама сестра Оленка вдома.
– Здорова була, дівчино!
– Здоров був, парубче! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з’їсть!
– Отже, може, й не з’їсть! А ти ж хто така?
– Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.
– де ж вони? – питається Котигорошко.
– Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.
– Отже, може, я тебе визволю,- каже Котигорошко.
– де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! – каже Оленка.
– дарма! – відказує Котигорошко.
Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату – зараз:
– Ге,- каже,- людський дух пахне!
– де б то не пах,- каже Котигорошко,- коли я прийшов.
– Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?
– де то вже миритися,- битися! – каже Котигорошко.
– Ходім же на залізний тік!
– Ходім!
Прийшли. Змій і каже:
– Бий ти!
– Ні,- каже Котигорошко,- бий ти спочатку!
От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія,- ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка – і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє,- зовсім убив.
Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки ще живі.
Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:
– Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.
Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,- прив’язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався,- тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі.
Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається – прив’язаний. Він як рвонувся,- так того дуба й вивернув з корінням. Узяв тоді дуба на плечі та й поніс додому.
Підходить до хати, аж чує: брати вже прийшли та й розпитуються в матері:
– А що, мамо, чи в вас іще були діти?
– Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти.
Вони тоді:
– Оце ж ми його прив’язали,- треба бігти та одв’язати.
А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату,- замалим хати не розвалив.
– Оставайтесь же, коли ви такі! – каже.- Піду я в світ. Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.
Іде собі та й іде, коли дивиться – відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:
– добридень!
– доброго здоров’я!
– А що ти, чоловіче, робиш?
– Гори розпихаю, щоб шлях був.
– А куди йдеш? – питає Котигорошко.
– Щастя шукати.
– Ну, то й я туди. А як ти звешся?
– Вернигора. А ти?
– Котигорошко. Ходімо разом!
– Ходім! Пішли вони.
Ідуть, коли бачать – чоловік серед лісу як махне рукою – так дуби й вивертає з корінням. добридень!
– доброго здоров’я!
– А що ти, чоловіче, робиш?
– дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
– А куди йдеш?
– Щастя шукати.
– Ну, то й ми туди. А як звешся?
– Вернидуб. А ви?
– Котигорошко та Вернигора. Ходімо разом!
– Ходім.
Пішли втрьох.
Ідуть, коли бачать – чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом,- так вода й розступилася, що й по дну можна перейти.
Вони до нього:
– добридень!
– доброго здоров’я!
– А що ти, чоловіче, тут робиш?
– Та воду відвертаю, щоб річку перейти.
– А куди йдеш?
– Щастя шукати.
– Ну, то й ми туди. А як звешся?
– Крутивус. А ви?
– Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходімо разом!
– Ходім!
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі – то Вернигора перекине, де ліс – Вернидуб виверне, де річка – Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать,- в лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку – нікого нема. Котигорошко каже:
– Отут ми й заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко й каже: – Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері:
– Відчини!
– Не великий пан, відчиниш і сам,- каже Вернигора.
Двері відчинились, та й знов хтось кричить:
– Пересади через поріг!
– Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався.
Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.
– А чого ти запізнився з обідом?
– Та задрімав трохи. Наїлись та й полягали спати.
На другий день устають, Котигорошко й каже:
– Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:
– Відчини!
– Не великий пан, відчиниш і сам.
– Пересади через поріг!
– Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався.
Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.
– А що це ти з обідом спізнився?
– Та задрімав,- каже,- трохи…
А Вернигора вже й мовчить: догадався, діо воно було. На третій день зостався Крутивус,- і з ним те саме. А Котигорошко й каже:
– Ну, та й ліниві ви обід варити. Уже ж завтра ви всі йдіть на полювання, а я зостануся вдома.
На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:
– Відчини!
– Стривай, відчиню,- каже Котигорошко.
Відчинив двері,- аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.
– Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.
– А чого тобі? – питає Котигорошко.
– А ось побачиш чого,- каже дідок, доп’явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:
– То ти такий! – та собі – хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду і защемив її там.
– Коли ти,- каже,- такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.
Приходить він у хату,- вже й товариство поприходило.
– А що обід?
– давно впрів. Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:
– А ходіть лишень,- я вам таке диво покажу, що ну!
Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба немає: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв.
– Коли він такий, то ходім його шукати.
А де дідок того дуба тяг,- там так і знати, що волочено,- вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно.
Котигорошко й каже:
– Лізь туди, Вернигоро! А цур йому!
– Ну ти, Вернидубе!
Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.
Коли ж так,- каже Котигорошко,- полізу я сам. давайте плести шнури.
Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:
– Спускайте!
Почали вони спускати, довго спускали,- таки сягнули до дна,- аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити,- аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями,- аж вибігає йому назустріч королівна – така гарна, така гарна, що й у світі кращої немає.
– Ой, – каже, – чоловіче добрий, чого ти сюда зайшов?
– Я,- каже Котигорошко,- шукаю діда маленького, що борода на сажень волочиться.
– Е,- каже вона, – дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього,- він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав.
– Не вб’є! – каже Котигорошко.- То ж я йому й бороду защемив. А ти чого тут живеш?
– А я,- каже,- королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.
– Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!
Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка.
Як побачив Котигорошка, то й каже:
– А чого ти прийшов? Битися чи миритися?
– де вже,- каже Котигорошко,- миритися,- битися! От і почали вони битися. Бились, бились. І таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою.
Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. І Ірийшов і гукає:
– Агов, побратими,- чи ви ще є?
– Є!
Він прив’язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли:
– Це ваше.
Витягай, спустили знову мотуз. Він прив’язав другий мішок:
– І це ваше.
І третій їм віддав,- усе, що добув. Тоді прив’язав до мотуза королівну.
– А це моє, – каже. Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:
– Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустімо,- він упаде та й уб’ється.
А Котигорошко й догадався, що вони вже надумали,- узяв прив’язав до мотуза каменюку та й гукає:
– Тягніть мене!
Вони підтягли високо, а тоді й кинули,- камінь тільки гуп!
– Ну,- каже Котигорошко,- добрі ж і ви!
Пішов він підземним світом. Іде та йде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує,- на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає:
– Хто це вас накрив?
А діти кажуть:
– Як не з’їси його, то ми скажемо.
– Ні,- каже,- не з’їм.
– Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив. Гриф прилетів до Котигорошка й каже:
– Кажи, що тобі треба,- я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все – я полечу, а тут піде дощ та град,- вони в гнізді й заллються.
– Винеси мене,- каже Котигорошко, – на той світ.
– Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма,- треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш в рот шматок м’яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то я не долечу й упаду.
Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,- полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м’яса, а як наліво – дасть йому трохи води. довго так летіли,- от-от уже й долітають до цього світу…
Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.
Коли це проходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:
– Ви мене зрадили, мушу вас покарати! Та й покарав.
А сам одружився з тією королівною та й живе.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Остам вишня сом аналіз.
Ви зараз читаєте: Українська народна казка – Котигорошко