Українська народна казка – Ох
Колись-то давно, не за нашої пам’яті,- мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був один син, та й таке ледащо той одинчик, що лихо! Нічого не робить – і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Ніколи й не злазить: як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться.
Батько й мати журяться:
– Що нам з тобою, сину, робить, що ти ні до чого недотепний? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно хліб переводиш!
Журились-журились
– Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа – нічого робить не вміє? – Ти б його куди оддав, то оддав, куди найняв, то найняв, може б, його чужі люди чого вивчили.
Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув днів зо три та й утік, виліз на піч – знов просцем пересипається. Батько його вибив добре, вилаяв, оддав до шевця шевства вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його вибив і оддав ковальства вчитись. Так і там не побув довго – втік. Батько:
– Що робить? Поведу,- каже,- ледащо у інше царство:
Взяв його й повів. Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи: а так над стежкою стоїть обгорілий пеньок; батько й каже:
– Притомився я – сяду, одпочину трохи.- От сідає на пеньок та:
– Ох! Як же я втомився! – каже.
– Тільки це сказав – аж з того пенька – де не взявся – вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.
– Що тобі,- питає,- чоловіче, треба од мене? Чоловік здивувався: “де воно таке диво взялося?” Та й каже йому:
– Хіба я тебе кликав? Одчепись!
– Як же не кликав,- каже дідок,- коли кликав!
– Хто ж ти такий? – пита чоловік.
– Я,- каже дідок,- лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?
– Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! – каже чоловік.
– Ні, кликав: ти сказав: “Ох!”
– Та то я втомився,- каже чоловік, та й сказав.
– Куди ж ти йдеш? – пита Ох.
– Світ за очі! – каже чоловік.- Веду оцю дитину наймать,- може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома – що найму, то й утече.
– Найми,- каже Ох,- у мене: я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його – бери, а не пізнаєш – ще рік служитиме в мене!
– добре,- каже чоловік.
– Ударили по руках,- чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.
От як повів його Ох, та повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано – все, все. А за наймичок у Оха мавки – такі зелені, як рута!
– Ну, сідай же,- каже Ох,- наймитку, та поїси трохи!
Мавки подають йому страву – і страва зелена; він попоїв.
– Ну,- каже Ох,- піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.
Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох – аж він спить. Він звелів наносить дров, поклав на дрова зв’язаного наймита, підпалив дрова. Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді її сприснув живущою водою,- наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи.
Ох знову звелів наймиту дрова рубати; той знову заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, вуглину сприснув живущою водою – наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його і втрете та знову сприснув вуглину живущою водою – із того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.
От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде за сином. Прийшов батько в той ліс, до того пенька обгорілого, сів та й каже:
– Ох!
Ох і виліз з того пенька та й каже:
– Здоров був, чоловіче!
– Здоров, Ох!
– А чого тобі треба, чоловіче? – питає Ох.
– Прийшов,- каже,- за сином.
– Ну, йди: як пізнаєш – бери його з собою, а не пізнаєш – ще рік служитиме.
Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати. Ох взяв виніс мірку проса, висипав – назбігалось такого півнів!
– Ну, пізнавай,- каже Ох,- де твій син? Чоловік дивився-дивився – всі півні однакові, один у один,- не впізнав.
– Ну,- каже Ох,- іди ж собі, коли не пізнав. Ще рік твій син служитиме в мене.
Чоловік і пішов додому.
От виходить і другий рік; чоловік знову іде до Оха. Прийшов до пенька:
– Ох! – каже. Ох до нього виліз.
– Іди,- каже,- пізнавай! – Увів його в кошару – аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав – не пізнав.
– Іди собі, коли так, додому: твій син ще рік житиме у мене.
Чоловік і пішов, журячись. Виходить і третій рік; чоловік іде до Оха. Іде та йде – аж йому назустріч дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на ньому біла.
– Здоров, чоловіче!
– доброго здоров’я, діду!
– Куди це ти йдеш?
– Йду,- каже,- до Оха виручать сина.
– Як саме?
– Так і так,- каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.
– Е! – каже дід.- Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме.
– Та я вже,- каже чоловік,- і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі. Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадать?
– Знаю! – каже дід.
– Скажіть же й мені, дідусю-голубчику! Бо все-таки, який він не був,- а мій син, своя кров.
– Слухай же,- каже дід,- як прийдеш до Оха, вія тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та обскубуватиметься. То твій син!
Подякував чоловік дідові і пішов. Приходить до пенька:
– Ох,- каже.
Ох виліз до нього і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх сила, і все один в один.
– Пізнавай,- каже Ох,- де твій син! Пізнаєш – твій, а не пізнаєш – мій.
От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та обскубується. Чоловік і каже:
– Ось мій син!
– Ну, вгадав! Коли так – бери.
Взяв перекинув того голуба,- і став з нього такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує. Раді обидва!
– Ходім же, сину, додому. От і пішли.
Йдуть дорогою та й розмовляють. Батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:
– Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний. Служив ти три роки, та нічого не заробив!
– Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть,- каже,- тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю. Паничі мене купуватимуть у вас; то ви мене продайте за триста карбованців,- тільки продавайте без ретязя: от у нас і гроші будуть, розживемось!
Йдуть та йдуть,- аж так на узліссі собаки ганяють лисицю; так ганяють, так ганяють: лисиця не втече, хорт не дожене.
Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу:
– Це твій хорт?
– Мій!
– добрий хорт! Продай його нам.
– Купіть.
– Що тобі за нього?
– Триста карбованців, без ретязя.
– Нащо нам твій ретязь,- ми йому позолочений зробимо! На – сто!
– Ні.
– Ну, бери гроші, давай хорта.- Одлічили гроші, взяли хорта, давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс. там перекинувсь парубком і знову прийшов до батька.
Йдуть та йдуть, батько й каже:
– Що нам, сину, цих грошей,- тільки що хазяйством завестись, хату полагодить.
– Не журіться, тату, буде ще. Тут,- каже,- тату, паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. То я перекинусь соколом, а вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста карбованців, без шапочки.
– От ідуть полем,- паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувсь соколом: так і насів перепела. Паничі побачили:
– Це твій сокіл?
– Мій!
– Продай його нам!
– Купіть!
– Що тобі за нього?
– Як дасте триста карбованців, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.
– Ми йому парчеву зробимо!
Поторгувались, продав за триста карбованців. От паничі пустили того сокола за перепелицею, а вій як полетів та й полетів у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
– Ну, тепер ми розжились трохи,- каже батько.
– Постійте, тату, ще буде. Як будемо,- каже,- іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. дадуть вам за мене тисячу карбованців, тільки продавайте без недоуздка.
От доходять до містечка там, чи що,- аж ярмарок. Син перекинувсь конем – такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він гарцює, копитами землю вибиває. Тут понасходилось купців – торгують.
– Тисячу,- каже,- без недоуздка, то й беріть!
– Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! – дають п’ятсот.
– Ні!
А це підходить циган, сліпий на одне око:
– Що тобі, чоловіче, за коня?
– Тисячу, без недоуздка.
– Ге! дорого, батю: візьми п’ятсот з недоуздком!
– Ні, не рука,- каже батько.
– Ну, шістсот… бери!
Як узяв той циган торгуватися, як узяв,- так чоловік не спускає.
– Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.
– Е ні, цигане: недоуздок мій!
– Чоловіче добрий, де ти бачив, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк…
– Як хочеш, а недоуздок мій! – каже чоловік.
– Ну, батю: я тобі ще п’ять карбованців накину,- тільки з недоуздком.
Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривни вартий, а циган дає п’ять карбованців! Взяв і оддав.
Пішов чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня та й поїхав. А то не циган – то Ох перекинувся циганом.
Той кінь несе та й несе Оха – вище дерева, нижче хмари.
От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на стайні, а сам пішов у хату.
– Не втік-таки від моїх рук! – каже жінці.
От у обідню годину бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, не довго думавши, перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце – що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, а щука й не візьме. От вона дожене та:
– Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!
– Коли ти, кумонько, хочеш балакати,- каже окунець щуці,- то я й так чую!
Знову – що нажене щука окуня та:
– Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!
А окунець одстовбурчить пірця та й каже:
– Коли ти, кумонько, хочеш,- то я й так чую!
Довго ганялась щука за окунем – та ні, не дожене!
А це підпливає той окунь до берега – аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі, царівна побачила та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:
– Який я, таточку, гарний перстень знайшла! Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний!
Коли це через якийсь там час доповіли цареві, що прийшов якийсь купець. (А то Ох купцем перекинувся.) Цар вийшов:
– Що тобі треба?
– Так і так: їхав я,- каже Ох,- кораблем по морю. Віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду… Чи ніхто з ваших не знайшов?
– Так,- каже цар,- моя дочка знайшла. Покликали її. Ох як узявсь її просить, щоб оддала, бо йому, каже, і на світі не жить, як не привезе того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився:
– Оддай,- каже,- дочко, а то через нас буде не щастя чоловікові, оддай!
А Ох так просить:
– Що хочте, те й беріть у мене,- тільки оддайте мені перстень!
– Ну, коли так,- каже царівна,- то щоб ні тобі, ні мені! – та й кинула той перстень па землю. Той перстень і розсипався пшоном – так і порозкочувалось воно по всій хаті. А Ох, не довго думавши, перекинувся півнем та давай клювать те пшоно. Клював-клював, все поклював. А одна пшонина закотилася під ноги царівні,- він тієї пшонини і не з’їв. Як поклював,- та в вікно й вилетів геть та й полетів собі…
А з тієї пшонини та перекинувся парубок – і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу,- та так же то щиро просить царя и царицю, щоо її оддали за нього:
– Ні за ким,- каже,- я щаслива не буду, а за ним моє щастя!
Цар довго морщився: “Як то за простого парубка оддати свою дочку?!” А далі порадилися – та взяли та й одружили їх, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали! І я там був, мед-вино пив; хоч в роті не було, а по бороді текло – тим вона в мене й побіліла!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Порівняльна таблиця маруся чурай та лісова пісня.