Відображення почуття кохання у творах українських письменників



Мабуть, немає письменників, які б не писали про кохання. Пояснити це дуже просто – багато важить кохання в житті людини. Дійсно, це почуття, як жодне інше, прагне висловлення і тому найчастіше спонукає до самовираження, надихає на творчість.

Як на мене, то здебільшого у творах української літератури про кохання розповідається дуже правдиво. Можливо, тому, що основу сюжету цих творів становить саме життя.

Пригадую уроки української літератури, прочитані в школі класичні твори, і перед очима постають персонажі улюблених книг, автори

поетичних і прозових творів, які не оминали теми кохання. Бо його, мабуть, оминути неможливо.

Згадую безсмертного Тараса Шевченка, його романтичні балади “Тополя”, “Катерина”… Згадую і такі пісенні, такі прекрасні, хоч і трагічні, почуття Івана й Марічки, Соломії та Остапа з творів Михайла Коцюбинського (“Тіні забутих предків”, “Дорогою ціною”), і велику любов Марусі Чурай, що “чолом сягала неба” (Ліна Костенко, “Маруся Чурай”), і світле кохання Лукаша і Мавки (Леся Українка, “Лісова пісня”)… І багато-багато інших.

Ось книжки геніального Івана Франка. Серед його творів любовна

лірика посідає далеко не останнє місце. Та й у прозі Франка тема кохання є важливою. Прозові твори, наприклад, повість “Захар Беркут”, які читаються на одному подиху, потім хочеться перечитувати ще не один раз. У цьому історичному творі є все – любов і ненависть, героїзм і зрада, мудрість і недолугість. Усе, як у житті.

У тухольських горах боярин Тугар Вовк улаштував лови на велику звірину. Разом із батьком приїхала на лови й донька Тугара Вовка – Мирослава, краса й жіноча ніжність якої йшли в парі зі сміливістю й відвагою. Під час ловів із Мирославою познайомився Максим Беркут, син старого провідника тухольської громади. І тут серед небезпек зародилося їхнє велике й палке кохання. Максим урятував життя Мирославі, на яку кинулася ведмедиця. Він просив у Тугара руки Мирослави, але гордий боярин не хотів віддати своєї улюблениці “за смерда”. Іван Франко проводить своїх героїв через тяжкі випробування, Максим і Мирослава готові навіть на самопожертву заради свободи рідної землі. Але їхня любов перемагає все – розлуку, полон, ненависть Тугара Вовка, підступність ворогів тощо.

Якось улітку мені до рук потрапила новела Франка “Сойчине крило”… Головний персонаж цього геніального твору – прототип самого Івана Франка. Мої ровесники і я обговорювали сюжет цього твору безліч разів: і на уроках, і за кавою, і в інтернет-чаті. Одірватися хоча б на хвилину від пристрасної розповіді автора неможливо. І віриш кожному його слову. Аж раптом помічаєш – це вже твої руки, а не героя новели, тремтять, розкриваючи дивного листа з минулого, листа із сойчиним крилом; це вже твоє серце калатає в грудях (“Чого ти, дурне серце? Що тобі? Невже ти не оплакало, не похоронило її?”); це вже ти читаєш неможливий підпис: “Твоя Сойка”…

А ось на моїй поличці ще книжки – Михайла Коцюбинського.

“Дорогою ціною”. Тридцяті роки XIX сторіччя… Красуню Соломію видають заміж за нелюба, а Остапа, єдине кохання Соломії, віддають у солдати. Убитий горем хлопець тікає за Дунай, сподіваючись знайти там щастя та волю. До нього приєднується й Соломія. Та не судилося їм ані щастя, ані долі: рятуючи Остапа, відважна Соломія гине… Отакою “дорогою ціною” дісталася воля Остапові. Уже старим дідом він чи не щодня згадує про кохану Соломію: “Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею… ” Отака історія кохання – трагічна і, безперечно, правдива.

А в напрочуд романтичній повісті “Тіні забутих предків” живуть собі серед незаймано прекрасної природи Карпат діти двох ворогуючих родів – Іван та Марічка. І так сталося, що палко покохали вони одне одного. Це дуже поетичні, ніжні натури. І Марічку, й Івана неможливо уявити поза світом гір, лісів, річок. Цей світ для них зрозумілий і близький. Діти відчували природу, сприймали її як живу істоту, навіть чули її подих. Іван вигравав чудові мелодії, а Марічка “складала співаночки, ніби підслухавши, про що дзюрчить річка і шумить ліс”. Слова пісень і музика спліталися воєдино, народжуючи прекрасне почуття. І раптом – біда: така чудова, романтична історія кохання переривається смертю Марічки. Але в серці Івана кохана живе й далі, сповнюючи його то радістю, то смутком. Утративши Марічку, Іван втрачає й сенс свого життя, він ніяк не може оговтатися і нарешті помирає. Мабуть, таке кохання буває лише раз у житті, та й то не в усіх. Повість увінчує картина поховання Івана. Плакали трембіти, сумували люди. Але смерть не може перемогти життя. І “Тіні забутих предків” Михайло Коцюбинський завершує усе ж таки гімном життю – безмежному й прекрасному, як гори…

Особливе місце на поличці моєї пам’яті посідають поетичні твори. Я вважаю, що українська інтимна лірика – найбагатша, найспівучіша, найщиріша. І найправдивіша – поети здебільшого передають чудовою мовою свої емоції, які “матеріалізуються” (тут це книжне слово доречне) і линуть до інших людей, “заряджають” їх (хай буде цей фізичний термін!) тим духовним станом, який пережив поет. Тому, на мою думку, спілкування з поезією збагачує духовний світ людини, урізноманітнює його і – неодмінно – додає йому шляхетності. “Зів’яле листя” Івана Франка; “Стояла я і слухала весну”, “Лісова пісня” Лесі Українки; “О, панно Інно”, “Коли в твої очі дивлюся” П. Тичини; “На білу гречку впали роси” М. Рильського; “Так ніхто не кохав”, “Білі акації будуть цвісти” В. Сосюри; “С в коханні і будні, і свята” В. Симоненка; “Маруся Чурай”, “Світлий сонет” Ліни Костенко – усі ці твори так чи інакше сповнені великим почуттям – безумовно реальним, іноді світлим, іноді болючим, коли взаємним, а коли й нерозділеним.

Перелік імен поетів і назв віршів можна продовжувати нескінченно довго. Алея спинюся. Спинюся на імені геніальної Ліни Костенко, нашої сучасниці. Тема кохання наскрізна в її творчості, її інтимна поезія – це класика української любовної лірики. Її поезії своєрідні, красиві своєю викінченістю, мистецьким виконанням. Кожен вірш Ліни Костенко, кожна її фраза вражають.

Любов для поетеси – почуття світле. Недарма поезія, у якій ідеться про закоханість сімнадцятирічної дівчини, названа “Світлим сонетом”. Цей вірш настільки правдивий, що мені здається, що Ліна Костенко просто піддивилася за моєю подругою, а втім, ні – за мною! Це такими самими словами, тільки в прозі, мама втішала мене, утираючи наші сльози – мої та її… Пройшов якийсь час, і я вже починаю розуміти – це тільки перший досвід, це не трагедія, а ніби урок на майбутнє. Я стала багатшою: тепер у мене будуть власні спогади. А Ліні й мамі я вірю – буде і в мене ще кохання. Розділене. Щасливе.

Добре, що Ліна Костенко так назвала вірш – “Світлий сонет”. Але чому саме так? Насправді це знає лише вона. Ми ж можемо лише припустити, що сонет – це дуже витончена форма поезії, як витончене власне і саме кохання. А світлий він, тобто сонет, – бо про юність, мабуть, найщасливішу пору життя. Отож “… Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. / Вона ридає, але все як слід”.

Про правдивість поезії Ліни Василівни Костенко свідчить те, що вірші поетеси люблять люди різного віку (приміром, моя бабуся, мама та багато її знайомих; чоловіки, між іншим, також не цураються!) Кожна жінка ніби впізнає себе. Хоча б у цьому:

Спини мене отямся і отям

Така любов буває раз в ніколи

Вона ж промчить над зламаним життям

За нею будуть бігти видноколи

Вона ж порве нам спокій до струни

Вона ж слова поспалює вустами

Спини ж мене спини і схамени

Ще поки можу думати – востаннє

Ще поки можу але вже не можу

Настала черга й на мою зорю

Чи біля тебе душу відморожу

Чи біля тебе полум’ям згорю.

Лірична героїня і Він закохалися один в одного. Вона боїться кохання, боїться несамовитих емоцій, тому й благає зупинитись. Він, як і належить чоловікові, сильніший за неї.

Ліна Костенко – поет геніальний. їй дано глибоко почувати й точно розуміти, що таке любов, тому вона не терпить приниження цього почуття. Одна з героїнь історичного роману “Маруся Чурай” не витримала й сказала: “Любов – це, люди, діло неосудне. По всі віки. Вовік віков. Амінь”. Неосудне, навіть потьмарене зрадою, неосудне, бо – невмируще, як пам’ять про найвищий злет душі, “зоряний час”. Це велике почуття запалило в серці Марусі Чурай нетлінний вогонь творчості. Вона увічнила своє трагічне кохання в піснях. І тепер вони мандрують від покоління до покоління, не підвладні ані старінню, ані смерті…

Ось такі, далеко неповні, мої міркування щодо правдивості опису почуття кохання у творах української літератури… Книги на моїй полиці ніби оживають, просяться до рук, промовляють: “Власне вся українська література – це цілковите свідчення того, яке важливе місце посідає Кохання в житті людей”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Аналіз вірша маланюка.
Ви зараз читаєте: Відображення почуття кохання у творах українських письменників