Відродження, або Ренесанс
Відродження, або Ренесанс (фр. Renaissance, від лат. renascor – відроджуюсь) – доба в історії культури та мистецтва XIV-XVI ст., започаткована в Італії ще в період Передвідродження (данте Аліг’єрі, Ф. Петрарка, дж. Боккаччо). Вперше термін Р. вжив історик мистецтва дж. Вазарі у XVI ст. Видатними постатями В. були Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Е. Роттердамський, Ф. Рабле, П. Ронсар, М. де Сервантес, В. Шекспір та ін. У цей час в літературах європейських країн відбулися якісні зміни: письменство замість латині звернулося до національних мов, виявило
домий народам Сходу, зокрема і Московській Русі. Україна зазнала впливу ренесансних віянь, втілених у творчості латиномовних поетів (Ю. Котермак, П. Русин, С. Кльонович, С. Оріховськийта ін.), у конфесійній полеміці кінця XVI – початку XVIII ст. (Христофор Філарет, Стефан Зизаній та ін.), яка виявила європейський тип мислення. Українство, підхоплене потужною хвилею В., перейняло гуманістичні, вільнолюбні ідеї, близькі його ментальності, гармонійне сполучення земного та небесного, але ніколи не переживало спалахів титанізму (універсальні постаті І. Мазепи, Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Б. Грінченка, Леся Курбаса, О. довженка та ін. – відмінного історико-психологічного походження), ні пафосу експансії, споконвік чужої народу хліборобської культури. Традиція В. позначилася на специфіці інших стильових тенденцій, починаючи від бароко, на особливостях національних відроджень як адекватної форми прояву майже неструктурованої, позбавленої сподіваної тяглості вітчизняної культури загалом та літератури зокрема. Проблема В. в українському контексті потребує відповідної історико-смислової конкретизації. Йдеться про “обудження” (Є. Маланюк) чи “випростування” (М. Грушевський), відмінні від класичного В., на що свого часу звернув увагу Ю. Лавріненко, підкориговуючи емоційно сформульоване М. Хвильовим уподібнення українського В. до італійського. Коли в Італії В. було органічною ланкою у сув’язі мистецького поступу, то в Україні воно мало відмінні риси: це виявлявся спонтанний рух вперед, часто з оберненими поглядами назад, у – минувши ну, в нерозв’язані вчорашні проблеми. Вимушена прикутість до рятівного минулого зумовлювала орієнтацію на традицію як засіб компенсації втрачених етапів літературного та духовного розвитку. Мовиться не про одне В., а про цілу низку перманентних В., що витворюють чи не єдину базову платформу українства, коли з чергової національної катастрофи поставала нова генерація, представлена переважно письменством. В. як інтегрант художніх та позахудожніх явищ найповніше характеризує своєрідність української дійсності й зокрема літератури, що проявляється у постійних сплесках те затиханнях перманентних “обуджень”, яких, очевидно, було три. При цьому відновлювалися не старі форми, а творчі сили, які визначалися панівним для кожної доби типом світосприймання: християнським (XIV-XVIII ст.), народницьким (XIX ст.) та концептуальним (XX ст.). Ці назви – умовні. Вони вказують на місцерозташування естетичної концепції – чи поза літературою, чи в її іманентних межах. Водночас кожне В. має свої хвилі і свій напрямок. Так, перш*’ відродження з ренесансними та бароковими рисами рухалося від трикутника “Остріг-Краків-Львів” до Києва; друге, перейняте духом народництва, з ознаками романтизму та реалізму, мало п’ять фаз (І. Котляревський та його наступники, Харківська школа романтиків, Кирило-Мефодіївське братство, петербурзько-київські громади, письменство Галичини); третє В. характерне своєю динамікою, де фіксується період національного прозріння в Галичині та Наддніпрянщині на початку XX ст., “розстріляне відродження” та “празька школа” 20-30-х, роки МУРу (Мистецького українського руху) на теренах повоєнної Німеччини, “нью-йоркська група”, шістдесятництво, творчість поетів-дисидентів та постшістдесятників, хвиля вісімдесятників та ін.
О земле втрачена явися.