Вірш Миколи Руденка – Феномен людини



Як тільки душу виповнить мою
Космічний подих в зоряні години –
Перед обличчям Всесвіту стою,
Дивуючись феномену людини.

Де, як вони вміщаються в мені –
Сонця, сузір’я і оці тополі?
Можливо, тільки звуком на струні
Вони існують у всесвітнім полі?

А може, й сам я звук, що дотепер
Летить астральним зойком над лісами?..
В живій гармонії космічних сфер
Проміння й звуки – споконвік те ж
Саме.

Отож повірте: тіла в нас нема –
Є тільки душі й згущене проміння.
А простір – це матерія сама,
Це

чарівництво можності й уміння.

Він, простір, тче із себе у собі –
Світи гойдає в полум’янім лоні.
Мов крашанки, планети голубі
Лежать до часу на його долоні.

Відтак дмухне на дітище своє,
Що неживе котилося допіру –
І враз планета сценою стає,
Підвладна галактичному Шекспіру…

О творчосте на зоряних вітрах,
Жадання мук і озорінь миттєвих!
Як жалко тих, кого долає страх
І ница радість насолод чуттєвих.

Чи варто жити в цоканні годин
Кухонно-спальним щастям невисоким?
У цьому світі сенс лише один:
Побачити Творця духовним оком.

З’явившись з неприхованим лицем –
Відкритим, по-дитячому одвертим,-
Відважно стати одесну з Творцем,
Щоб світ плечем натрудженим підперти.

09.05.1981


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Анализ твору як умру то поховайте.
Ви зараз читаєте: Вірш Миколи Руденка – Феномен людини