Вірш Миколи Руденка – Що з нами діється, коли трава

Related posts:

1. Вірш Миколи Руденка – Лежать між нами дев’ять літ Лежать між нами дев’ять літ Страшної, лютої розлуки. Вже виросли мої онуки, І я уже не дядько – Дід. А ти, скажи мені, яка?.. Вже ні згадать, ні уявити – Лиш заново у серці звити Тебе з поштового рядка. Тож я, коли село дріма, На вітрі, що летить з Китаю, Твої листи перегортаю – Та […]...
2. Вірш Миколи Руденка – Кропива У зеків на травинку очі ласі – Обстежують, немов це диво з див. Отож коли кропива піднялася, Я старанно її обгородив. Бо знаю: невеселої години Це майже свійське зілля нас втіша. Сільська кропива – ніби член родини: Знайомі з нею шкіра і душа. Спочатку візьмемо на облік душу, Де є дитячих спогадів курсив: Я, спритно […]...
3. Вірш Миколи Руденка – Люди мезоліту Музейні експонати. Їх скульпторові пальці За черепом створили – Така наука є. Дивлюся – і не вірю: Немов живі бувальці З мандрівки повернулись На стійбище своє. Їм десять тисяч років. Мисливці з Подніпров’я. Вона і він… А дивно: Усе ще молоді… Вона – тендітна вельми, – Слабенького здоров’я. Він також не кремезний, Пружинистий в ході. […]...
4. Вірш Миколи Руденка – Життя ріки Річки для мене – це живі істоти. Хто стверджує, що в них душі нема? Людські страждання, радості й скорботи Вони вбирають в себе тайкома. Гніздяться думи у важких туманах, Шумлять над водами дощем рясним. І очерет, що шелестить в лиманах, Звіряє їх висотам неземним. Ріка несе любов, коли у воду Красуня рушить з небом на […]...
5. Вірш Миколи Руденка – Трохи про надчуттєве Людські чуття – дозорці півзаснулі, Пташки з чавунним пір’ям на крилі. Відомо: люди в біополі – Кулі. Що котяться, не ходять по землі. Ми лиш самі для себе є дворукі, А для астралу – Круглі, мов сонця. Що ми це ми – немає запоруки: Ніщо нам не відкрилось до кінця. Отож далеких предків величаймо: У […]...
6. Вірш Миколи Руденка – Чекання Берізки, що були засніжені допіру, Відчули сокорух – пробудження нове. Катунь – немов змія, котра міняє шкіру: Сповзає з неї і пливе. Гора звалила з пліч зими тяжкі вериги, Ось-ось на неї з хмар покотяться громи. Лише моя душа не позбулася криги – Вона блукає десь біля воріт тюрми. Але в якій із них тебе […]...
7. Вірш Миколи Руденка – Феномен людини Як тільки душу виповнить мою Космічний подих в зоряні години – Перед обличчям Всесвіту стою, Дивуючись феномену людини. Де, як вони вміщаються в мені – Сонця, сузір’я і оці тополі? Можливо, тільки звуком на струні Вони існують у всесвітнім полі? А може, й сам я звук, що дотепер Летить астральним зойком над лісами?.. В живій […]...
8. Вірш Миколи Руденка – Шанують лиш того народи Шанують лиш того народи, Хто власну ниву розорав. Талант – це вогнище Свободи На тлі нікчемних рабських вправ. Це Слова горде володіння, Де дух народний не зачах. Талант без мужності – падіння В земного людства на очах. Коли ж ми всі схиляєм лоба Біля чиновного стола, Де доля діда-хлібороба Для себе прав не здобула? А […]...
9. Вірш Миколи Руденка – Вік доживаю Вік доживаю, а не знаю, хто Є та істота, що в мені гніздиться, Й кому належить диво-долото, Що “я” й “не я” різнить, Як те й годиться. Земні роки несуть добро і зло. Коли ж десятиліття проминаю – Неначе не зі мною те було. А з ким?.. Даруй, читальнику,- не знаю. Дивлюсь у себе, мов […]...
10. Вірш Миколи Руденка – Комета Галлея Вона прийшла, поштарка неба, З таких віддалин світових, Що мір і знань замало в тебе, Аби щось мовити про них. Ти де була? Від кого вісті? Летіла скільки днів, годин?.. І астрономи, мов кліністи, Вивчають склад її тканин. Вся машинерія космічна (Ракети, роботи, зонди) Вишукує: ти органічна Чи крига з мертвої води? Чи не вона […]...
11. Вірш Миколи Руденка – Туга Оглянуся в години гожі: Дерева є, і трави є. І гори на Карпати схожі – Усе таке, та не моє. А чом це так – я й сам не знаю. Вже скоро зацвітуть сади І верби (мов з мойого краю Вдовиці забрели сюди) В Катуні зачерпнуть води. Ось хвиля гілочку відпружить, Замерехтить блакитна тінь… Чому […]...
12. Вірш Миколи Руденка – Від тебе, дитинство Від тебе, дитинство,- від тебе здаля Приймаю свідоцтва хлоп’ячого сприту: Як вабить напечена сонцем земля Оголену ногу, що ціпками вкрита! Є щось недитяче в дитячій ході – Таке, що під старість до сліз навертає. Можливо, це ж ми пізнаємо тоді, Як рідна планета до ніг приростає. І, може, тоді ми сягаєм основ, Котрі в незрадливій […]...
13. Вірш Миколи Руденка – Світ крізь сльозу Світ крізь сльозу – то зовсім інший світ: Адже ж сльоза – не скельце і не лупа. Давно забута мазанка-халупа Від тебе раптом зажадає звіт. І ти їй понесеш всього себе – Туди, де забринів твій перший виток. Твого життя не вельми мудрий звиток Вона у глині вимне й прошкребе. Збагнеш: це лоно неньки, далебі […]...
14. Вірш Миколи Руденка – Нічний рядок Вночі не сплю – скриплю зубами: Болять потрощені кістки. А дощ рушає над горбами Та через гори навпрошки. Щось у вікні кошлате, чорне. То ген під кам’яне крило Гора, немов курчаток, горне Дощем захлюпане село. Я шепочу у мертве небо, Що вже й мені туди пора. Горни й мене, гора, під себе. Горни, гора… Горни, […]...
15. Вірш Миколи Руденка – Вузлик на пам’ять Помруть чи ні римовані рядки – Істотно, Та не цим піклуюсь нині: Чим стану я, коли мої кістки Камінням зробляться в могильній глині? Невже нічим?.. Адже ж я жив, я був Не каменем в ярку, не мінералом. Чи марно я пекельний гарт здобув, Йдучи між лезом і зміїним жалом? Заради чого стільки сліз і мук, […]...
16. Вірш Миколи Руденка – Зустріч з ковилою Я через гору йшов. І на горі, Що пойнята бузковою імлою, – Отам, де скелі кришаться старі, Негадано зустрівся з ковилою. Було це так далеко від степів Причорноморських – десь біля Китаю. Але здалось: на жайворонка спів Я через рідні ниви завертаю. А він дрижить під хмарою – мала Іскринка пісні,- так дрижить, тріпоче, Немов […]...
17. Вірш Миколи Руденка – Чи рік, чи вік Чи рік, чи вік… І хто тебе прирік На цю самотність, котру не здолати? Хиріє мозок в колі недорік, А серце вбралось у мовчання лати. Затиснутий між гір, як між сокир, Готуюся зустріти третю весну. А місяць дивиться в катунський вир Так само, як у Ворсклу чи у десну. Роки – мов у ярмі старі […]...
18. Вірш Миколи Руденка – Геоцентризм Я знову чую не нову розмову, Поза якою пустка і пітьма: Земля – одна на всю Світобудову Жива планета, іншої нема. А хтось зітхає так глибокодумно, Немовби зауважити хотів: – Це дуже сумно. Боже, як це сумно! Адже ж цей світ – Не кращий із світів… Тим часом той, хто ловить у тенета Сліпої влади […]...
19. Вірш Миколи Руденка – Майже казка Коли і де, і у якім столітті (Чи на землі, чи, мо’ й не на землі) Те грішне “я” жило уже на світі – І ноги мало, й п’ясті чималі. Та славилось воно не кулаками – З ним коїлося дивне і смішне: Пошепче в землю – й над його думками Десь на край світу інше […]...
20. Вірш Миколи Руденка – Однаковість Однаковість, мов у склянім намисті,- Її в Природі не шукай дарма. Відбитки пальців чи відбитки листя – В мільйонах спроб повторення нема. Скажи, Природо: ці зелені шати Землі, що в безвість вікову пливе, Хіба тобі не легше штампувати?.. Земля озвалась лагідно, як мати: – Природа не штампує, а живе. Чи бачив ти в земному розмаїтті […]...
21. Вірш Миколи Руденка – Що ж далі? Що ж далі? Задубіння жил, Подагра, пам’яті судома. Від того, чим ти досі жив, Тобі лишилась тільки втома. Навчись дивитися на світ, Мов він тобі вже не належить. І що змінити в ньому слід – Уже від тебе не залежить. Живи, як той, що вже помер – Не на землі, а на орбіті. Байдужно споглядай […]...
22. Вірш Миколи Руденка – Збруцький ідол 1 Коли на мене впав отой удар, В якому я впізнав космічну руку – Найвища благодать, солодкий дар, Що згодом обертається на муку; Коли мене від психолікарів Вели мої опікуни дрімучі – Я в київському скверику зустрів Гранітну стелу, знайдену у Збручі. Напевне, копія. Та я завмер – Це ж те, що з мене хворого […]...
23. Вірш Миколи Руденка – Шлях сумління Моя душа – це світ з материками, Де серед гір снується сто доріг. Любив блукати я по них роками І душу від сліпих марнот беріг. Я шанував людське самовладання І твердив, вірячи, що я – пророк: Поезія – це чисте споглядання Загадок неба, таїнства зірок. Сягав поза сонця духовним оком, Вивчав говірку світла і пітьми. […]...
24. Вірш Миколи Руденка – Ще раз про свободу Як соромно мені за себе – За ті змарновані роки, Коли вважав: земля і небо Гульвісам служать залюбки. Мене не мучило сумління Ні наяву, ні серед сну – Гадав: це право покоління, Котре пройшло через війну. Ночей і днів було не шкода – Аби вино й товариші. Гадав: оце ж і є свобода – Свобода […]...
25. Вірш Миколи Руденка – Самотність Від мук земних себе не відокремлю, Допоки Світло не здолає тьму. Та мушу визнати: планету Землю Ненавиджу, буває, мов тюрму. Ненавиджу чиновника, до кого Звертатись мушу з папірцем в руках. Себе ненавиджу – себе такого, Яким я є у м’язах і кістках. Ненавиджу оці світанки сірі, Що в пеклі десь початок свій беруть. Ненавиджу людей […]...
26. Вірш Миколи Руденка – Березняк Був березняк – стрункі берези Черкали темінь хмар важку. А восени дерева-Крези Жбурляли золото в ріку. Тут здавна птахи яйця клали, І як у горах повелось, Сюди заходили марали, А часом – обважнілий лось. Дерев не повалили люди – Стоять берези ще живі. Та поруч виросли споруди – Нові будинки житлові. Вода холодна і гаряча. […]...
27. Вірш Миколи Руденка – Найважча робота Натомлена душе моя, не дрімай – Нікому не дай тебе. душе, приспати. Струмочок життя не до прірви тримай І не до болотної греблі-загати. Струмочок життя… Де увірвешся ти, Щоб, випаром ставши, полинути в небо? Натомлена душе, сягай висоти – Бо тільки вона є домівка для тебе. Хай кажуть, що ти ефемера, нехай Тебе не відчути […]...
28. Вірш Миколи Руденка – Апологія болю Пам’яті Олени Антонів Як слово у нашій мові – Так біль у живих світах. Без болю немає любові – Є смерті печать на вустах. Ген зорі світяться болем, І знає серце моє, Що блискавка нервом голим В живому світі стає. І ти зрозуміти мусиш: Якщо у неждану мить Прокотяться землетруси – Це значить землі болить. […]...
29. Вірш Миколи Руденка – Уранці під колючкою А може, це не так уже й важливо, Щоб завжди був відкритий небосхил І вільні перевали, вільні зливи, І в небі шелестіння вільних крил; Щоб модний галстук і костюм по зросту, І шлягер на малинових вустах; Щоб слово “воля” означало просто Можливість мандрувати по світах… Нехай колючий дріт – чи в цьому Справа? Аби лиш […]...
30. Вірш Миколи Руденка – Хліб тридцять третього Жила Вкраїна. Плакала, стогнала. Проте я твердо свідчити берусь: За всі віки безхліб’ям не загнала Нікого в землю Україна-Русь. Від тих часів, коли з’явилось рало, Голодних мук не відало село. Хай неврожай – та люди не вмирали: З двадцятим віком лихо це прийшло. Ми ледь живі верталися зі школи – Де кропиви іще з десяток […]...
31. Вірш Миколи Руденка – Гроза в горах І тиша. І гори. І небо, й ріка, Що зорі шліфує в собі об каміння. В незрушнім повітрі сторожкість така, Мов скоїтись має якесь потрясіння. Вслухайся, завважуй: дихнув вітерець – І глипнуло око, що з обрію стежить. Провалля зітхнуло, як в темряві мрець, Котрому воскреснути зараз належить. Зненацька ножі полум’яні з-за хмар Відрізали землю від […]...
32. Вірш Миколи Руденка – Іще б мені хоч раз відвідати поляну Іще б мені хоч раз відвідати поляну, Де в травах гомонять дуби-богатирі; Де золото кульбаб надвечір гасне тьмяно І повагом пливе шуліка угорі; Де в осоці верба, підгризена бобрами, Мов скеля, нависа над талом молодим; Де треба, щоб зладнать з лихими Комарами, З сирого кізяка густий добути дим. Тут, кажуть, уночі горять вогні болотні Чи […]...
33. Вірш Миколи Руденка – Іржа часу Горланить радіола через стіни, Коханку з перепою б’є сусід. А я гортаю фото з України – Від тих, кого не бачив десять літ. Це лихо – фотографії від друзів. Іржа часу! Хто глум твій не терпів? Мов губить листя сокорина в лузі, Так падає волосся з черепів. Себе не бачиш – ліпше видно друга. Який […]...
34. Вірш Миколи Руденка – Геродот і таври Реміння, звившись, мов руда змія, Над веслами по голих спинах ляска. У колеса історії своя – З людської крові видобута змазка. Та все ж веселка набира снаги – Підводиться із хвиль, мов з пліч титанів. Відкрилися таврійські береги – Громаддя скель і тіні від платанів. Ледь ворушив орел крилом легким – Мов посланий, щоб гори […]...
35. Вірш Миколи Руденка – Без каяття Духовна суть – не шаровари модні, Не звичка, що з роками промина. Я – той, що був, і той. що є сьогодні, – Це дві людські істоти чи одна?.. Я – комісар за класом і за змістом, Я – агітпроп і до промов мастак, Усе життя проживши комуністом, Звихнувсь на старості… Хіба ж не так? […]...
36. Вірш Миколи Руденка – Павук Де взяти сил, щоб знову стати Посеред неба павуком І болі Всесвіту всотати, Й дощем пролитись над ліском? А дощовинню-павутинню Віддати душу і слова – Хай розсипає попідтинню, Де мова пращурів жива… О мово, мово! Рве основу Чиясь муштрована рука. А ти відновлюй знову й знову – Така вже доля павука. І зуби стисни в […]...
37. Вірш Миколи Руденка – На відкритті пам’ятника Марусі Богуславці Були у бронзі королі й поети, І, вибачте, улюблені хорти. Та серед людства цілої планети Де й хто увічнив подвиг доброти? Не Жанна д’Арк, що кличе до походу, Із орачів гуртуючи полки, А та, що кидає вінки у воду – Й нічого більше… Росяні вінки. Їй, видно, тільки це від Бога дано, Та лиш у […]...
38. Вірш Миколи Руденка – На Катуні Чи бачив ти, як мати молода, Стрибаючи з крижини на крижину, Долає повінь і волає: – Си-и-ну!?. А ноги їй захлюпує вода. Реве Катунь – зажерлива ріка, Що жартувать не любить і не вміє. А дух Гірський в ущелинах німіє, За нею стежачи іздалека. Там, серед повені, за небокрай В вечірню хмарку димом потягнуло, Їй […]...
39. Вірш Миколи Руденка – Моє життя безрадісне було Моє життя безрадісне було – Можливо, на тім світі ліпше буде. Та часом вранці вийду за село І уклонюсь ромашці, ніби чуду. А потім задивлюсь на деревце, На річку, на гори зелену спину, – Чи легко буде покидати це, Коли на звіт до Сущого полину? Озвусь до пташки, усміхнусь бджолі І помолюсь пшеничним сходам дружним. […]...
40. Вірш Миколи Руденка – Перед землетрусом Між сірих скель Південного Алтаю (Там, де Катунь розбурхано реве) Зустрів я сонях побіч прірви скраюb- Створіння покалічене, криве. Як він попав на ці холодні скелі – У дикий хаос височин і круч? Довкола ні людини, ні оселі – Лишень змокріла вовна сірих туч. Земляче мій нещасний, де ті пальці, Які тебе зронили в твердь […]...