Вірш Миколи Руденка – Туга
Оглянуся в години гожі:
Дерева є, і трави є.
І гори на Карпати схожі –
Усе таке, та не моє.
А чом це так – я й сам не знаю.
Вже скоро зацвітуть сади
І верби (мов з мойого краю
Вдовиці забрели сюди)
В Катуні зачерпнуть води.
Ось хвиля гілочку відпружить,
Замерехтить блакитна тінь…
Чому ж так гірко серце тужить
І душу кличе вдалечінь?
Що звабного є в тій країні,
Де мертвим плесом ліг дніпро,
Де бродять запорожців тіні,-
Яке ти бачиш там добро?..
Я прагну там пізнати знову
Суть незрадливу,
Із вуст почути рідне слово –
І десь померти в холодку.
Та чи збагну, що на Вкраїні
Уже доводиться в містах
Шукати, ніби голку в сіні,
Дідівське слово на вустах?
Ми ж ниньки мудрі – ми природу
Від кривди берегти вчимо,
А душу цілого народу
Невже покривдити дамо?
Хіба це менше, ніж пташина
Або якесь там деревце?..
То дух людський, його вершина,
Його снага,
Його лице…
Гай-гай! Сидіти й мудрувати
Посеред гір на чужині –
Не те, що вдома душу рвати
Об терни дикі, навісні.
І все ж…
Хіба ж ми троглодити?
Ми добре знаємо уже,
Своє, природне –
Не чуже.
Земля – вона життя основа.
Тож, братку, як не поверни,
Це їй належить наша мова,
Бо ми й самі –
Її сини..
Супроти Божого закону
Ні образ, ані стать, ні масть
Вона в своє не візьме лоно –
Задушить,
Вижити не дасть.
Тим часом тут…
Яке бездоння
На тебе визирне з віків,
Коли почуєш: ненька доню
Гидких навчає матюків.
Така тут ласка –
Це не скруха.
Мо’ й не повірите мені.
А в мене вже відсохли вуха
Від слів лихих на чужині.
Понад дніпром отого хисту
Ви не побачите ніде.
О мово рідна, мово чиста!
Невже й тебе ця ласка жде?..
Дрижать берізки у відлунні.
Ревуть вітри, гудуть мости.
Молюсь на березі Катуні:
О Господи! Не допусти.
15.02.1986, Сибір
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Вірш Миколи Руденка – Павук Де взяти сил, щоб знову стати Посеред неба павуком І болі Всесвіту всотати, Й дощем пролитись над ліском? А дощовинню-павутинню Віддати душу і слова – Хай розсипає попідтинню, Де мова пращурів жива… О мово, мово! Рве основу Чиясь муштрована рука. А ти відновлюй знову й знову – Така вже доля павука. І зуби стисни в […]...
- Вірш Миколи Руденка – Вузлик на пам’ять Помруть чи ні римовані рядки – Істотно, Та не цим піклуюсь нині: Чим стану я, коли мої кістки Камінням зробляться в могильній глині? Невже нічим?.. Адже ж я жив, я був Не каменем в ярку, не мінералом. Чи марно я пекельний гарт здобув, Йдучи між лезом і зміїним жалом? Заради чого стільки сліз і мук, […]...
- Вірш Миколи Руденка – Моє життя безрадісне було Моє життя безрадісне було – Можливо, на тім світі ліпше буде. Та часом вранці вийду за село І уклонюсь ромашці, ніби чуду. А потім задивлюсь на деревце, На річку, на гори зелену спину, – Чи легко буде покидати це, Коли на звіт до Сущого полину? Озвусь до пташки, усміхнусь бджолі І помолюсь пшеничним сходам дружним. […]...
- Вірш Миколи Руденка – Чи рік, чи вік Чи рік, чи вік… І хто тебе прирік На цю самотність, котру не здолати? Хиріє мозок в колі недорік, А серце вбралось у мовчання лати. Затиснутий між гір, як між сокир, Готуюся зустріти третю весну. А місяць дивиться в катунський вир Так само, як у Ворсклу чи у десну. Роки – мов у ярмі старі […]...
- Вірш Миколи Руденка – Геоцентризм Я знову чую не нову розмову, Поза якою пустка і пітьма: Земля – одна на всю Світобудову Жива планета, іншої нема. А хтось зітхає так глибокодумно, Немовби зауважити хотів: – Це дуже сумно. Боже, як це сумно! Адже ж цей світ – Не кращий із світів… Тим часом той, хто ловить у тенета Сліпої влади […]...
- Вірш Миколи Руденка – Від тебе, дитинство Від тебе, дитинство,- від тебе здаля Приймаю свідоцтва хлоп’ячого сприту: Як вабить напечена сонцем земля Оголену ногу, що ціпками вкрита! Є щось недитяче в дитячій ході – Таке, що під старість до сліз навертає. Можливо, це ж ми пізнаємо тоді, Як рідна планета до ніг приростає. І, може, тоді ми сягаєм основ, Котрі в незрадливій […]...
- Вірш Миколи Руденка – Без каяття Духовна суть – не шаровари модні, Не звичка, що з роками промина. Я – той, що був, і той. що є сьогодні, – Це дві людські істоти чи одна?.. Я – комісар за класом і за змістом, Я – агітпроп і до промов мастак, Усе життя проживши комуністом, Звихнувсь на старості… Хіба ж не так? […]...
- Вірш Миколи Руденка – Шлях сумління Моя душа – це світ з материками, Де серед гір снується сто доріг. Любив блукати я по них роками І душу від сліпих марнот беріг. Я шанував людське самовладання І твердив, вірячи, що я – пророк: Поезія – це чисте споглядання Загадок неба, таїнства зірок. Сягав поза сонця духовним оком, Вивчав говірку світла і пітьми. […]...
- Вірш Миколи Руденка – Люди мезоліту Музейні експонати. Їх скульпторові пальці За черепом створили – Така наука є. Дивлюся – і не вірю: Немов живі бувальці З мандрівки повернулись На стійбище своє. Їм десять тисяч років. Мисливці з Подніпров’я. Вона і він… А дивно: Усе ще молоді… Вона – тендітна вельми, – Слабенького здоров’я. Він також не кремезний, Пружинистий в ході. […]...
- Вірш Миколи Руденка – Уранці під колючкою А може, це не так уже й важливо, Щоб завжди був відкритий небосхил І вільні перевали, вільні зливи, І в небі шелестіння вільних крил; Щоб модний галстук і костюм по зросту, І шлягер на малинових вустах; Щоб слово “воля” означало просто Можливість мандрувати по світах… Нехай колючий дріт – чи в цьому Справа? Аби лиш […]...
- Вірш Миколи Руденка – Однаковість Однаковість, мов у склянім намисті,- Її в Природі не шукай дарма. Відбитки пальців чи відбитки листя – В мільйонах спроб повторення нема. Скажи, Природо: ці зелені шати Землі, що в безвість вікову пливе, Хіба тобі не легше штампувати?.. Земля озвалась лагідно, як мати: – Природа не штампує, а живе. Чи бачив ти в земному розмаїтті […]...
- Вірш Миколи Руденка – Іржа часу Горланить радіола через стіни, Коханку з перепою б’є сусід. А я гортаю фото з України – Від тих, кого не бачив десять літ. Це лихо – фотографії від друзів. Іржа часу! Хто глум твій не терпів? Мов губить листя сокорина в лузі, Так падає волосся з черепів. Себе не бачиш – ліпше видно друга. Який […]...
- Вірш Миколи Руденка – Феномен людини Як тільки душу виповнить мою Космічний подих в зоряні години – Перед обличчям Всесвіту стою, Дивуючись феномену людини. Де, як вони вміщаються в мені – Сонця, сузір’я і оці тополі? Можливо, тільки звуком на струні Вони існують у всесвітнім полі? А може, й сам я звук, що дотепер Летить астральним зойком над лісами?.. В живій […]...
- Вірш Миколи Руденка – Перед землетрусом Між сірих скель Південного Алтаю (Там, де Катунь розбурхано реве) Зустрів я сонях побіч прірви скраюb- Створіння покалічене, криве. Як він попав на ці холодні скелі – У дикий хаос височин і круч? Довкола ні людини, ні оселі – Лишень змокріла вовна сірих туч. Земляче мій нещасний, де ті пальці, Які тебе зронили в твердь […]...
- Вірш Миколи Руденка – Липнева ласко, де ти нині, де ти? Липнева ласко, де ти нині, де ти? Осінній вітер куряву гребе. Ген явір кида золоті монети, Але не здатний викупить себе. А, мо’, це я гублю за словом слово, Щоб відкупитись від пекельних скрут?. Виходить місяць, ніби князь на лови. О, як нам, князю, непривітно тут! 20.09.1986, Сибір...
- Вірш Миколи Руденка – Ще раз про свободу Як соромно мені за себе – За ті змарновані роки, Коли вважав: земля і небо Гульвісам служать залюбки. Мене не мучило сумління Ні наяву, ні серед сну – Гадав: це право покоління, Котре пройшло через війну. Ночей і днів було не шкода – Аби вино й товариші. Гадав: оце ж і є свобода – Свобода […]...
- Вірш Миколи Руденка – Апологія болю Пам’яті Олени Антонів Як слово у нашій мові – Так біль у живих світах. Без болю немає любові – Є смерті печать на вустах. Ген зорі світяться болем, І знає серце моє, Що блискавка нервом голим В живому світі стає. І ти зрозуміти мусиш: Якщо у неждану мить Прокотяться землетруси – Це значить землі болить. […]...
- Вірш Миколи Руденка – На обрії душі моєї На обрії душі моєї Світає Слово, щоб пливти Супроти, не за течією – В умиті зорями світи. У тих світах є зливи й грози, І ріки, виповнені вщерть. Є суперечки, піт і сльози, І навіть невблаганна смерть. Та люди там не знали зроду Ні лицемірства, ні брехні – Бо ще ніхто людську природу Переробить не […]...
- Вірш Миколи Руденка – Зустріч з ковилою Я через гору йшов. І на горі, Що пойнята бузковою імлою, – Отам, де скелі кришаться старі, Негадано зустрівся з ковилою. Було це так далеко від степів Причорноморських – десь біля Китаю. Але здалось: на жайворонка спів Я через рідні ниви завертаю. А він дрижить під хмарою – мала Іскринка пісні,- так дрижить, тріпоче, Немов […]...
- Вірш Миколи Руденка – Осанна світлові! Осанна світлові! Проте Люблю у вечори імлисті Не просто світло, а оте, Котре пробилося крізь листя. Розсунувши сувої хмар, Воно продерлось між гілками. Воно і фарба, і маляр – На моріжок лягло мазками. Мазок чи слово – все одно: Одна душа, одна потреба. А сонце, як веретено, Клубок намотує на себе. Там спиться, ніби в […]...
- Вірш Миколи Руденка – Самотність Від мук земних себе не відокремлю, Допоки Світло не здолає тьму. Та мушу визнати: планету Землю Ненавиджу, буває, мов тюрму. Ненавиджу чиновника, до кого Звертатись мушу з папірцем в руках. Себе ненавиджу – себе такого, Яким я є у м’язах і кістках. Ненавиджу оці світанки сірі, Що в пеклі десь початок свій беруть. Ненавиджу людей […]...
- Вірш Миколи Руденка – Комета Галлея Вона прийшла, поштарка неба, З таких віддалин світових, Що мір і знань замало в тебе, Аби щось мовити про них. Ти де була? Від кого вісті? Летіла скільки днів, годин?.. І астрономи, мов кліністи, Вивчають склад її тканин. Вся машинерія космічна (Ракети, роботи, зонди) Вишукує: ти органічна Чи крига з мертвої води? Чи не вона […]...
- Вірш Миколи Руденка – Кропива У зеків на травинку очі ласі – Обстежують, немов це диво з див. Отож коли кропива піднялася, Я старанно її обгородив. Бо знаю: невеселої години Це майже свійське зілля нас втіша. Сільська кропива – ніби член родини: Знайомі з нею шкіра і душа. Спочатку візьмемо на облік душу, Де є дитячих спогадів курсив: Я, спритно […]...
- Вірш Миколи Руденка – Трохи про надчуттєве Людські чуття – дозорці півзаснулі, Пташки з чавунним пір’ям на крилі. Відомо: люди в біополі – Кулі. Що котяться, не ходять по землі. Ми лиш самі для себе є дворукі, А для астралу – Круглі, мов сонця. Що ми це ми – немає запоруки: Ніщо нам не відкрилось до кінця. Отож далеких предків величаймо: У […]...
- Вірш Миколи Руденка – Катунь у вересні Раніше, ніж впадуть сніги, Підводна скеля полисіла. Катунь вернулась в береги, І каламуть на дно осіла. Руда у липні, нині без Гірських грунтів – Ясна, іскриста. Не відображення небес, А власна суть небесно-чиста. Тепер вона серця втіша Прозорою голубизною. Так очищається душа, Юдоллю вражена земною. 15.11.1986...
- Вірш Миколи Руденка – Збруцький ідол 1 Коли на мене впав отой удар, В якому я впізнав космічну руку – Найвища благодать, солодкий дар, Що згодом обертається на муку; Коли мене від психолікарів Вели мої опікуни дрімучі – Я в київському скверику зустрів Гранітну стелу, знайдену у Збручі. Напевне, копія. Та я завмер – Це ж те, що з мене хворого […]...
- Вірш Миколи Руденка – Геродот і таври Реміння, звившись, мов руда змія, Над веслами по голих спинах ляска. У колеса історії своя – З людської крові видобута змазка. Та все ж веселка набира снаги – Підводиться із хвиль, мов з пліч титанів. Відкрилися таврійські береги – Громаддя скель і тіні від платанів. Ледь ворушив орел крилом легким – Мов посланий, щоб гори […]...
- Вірш Миколи Руденка – Чекання Берізки, що були засніжені допіру, Відчули сокорух – пробудження нове. Катунь – немов змія, котра міняє шкіру: Сповзає з неї і пливе. Гора звалила з пліч зими тяжкі вериги, Ось-ось на неї з хмар покотяться громи. Лише моя душа не позбулася криги – Вона блукає десь біля воріт тюрми. Але в якій із них тебе […]...
- Вірш Миколи Руденка – Лежать між нами дев’ять літ Лежать між нами дев’ять літ Страшної, лютої розлуки. Вже виросли мої онуки, І я уже не дядько – Дід. А ти, скажи мені, яка?.. Вже ні згадать, ні уявити – Лиш заново у серці звити Тебе з поштового рядка. Тож я, коли село дріма, На вітрі, що летить з Китаю, Твої листи перегортаю – Та […]...
- Вірш Миколи Руденка – Найважча робота Натомлена душе моя, не дрімай – Нікому не дай тебе. душе, приспати. Струмочок життя не до прірви тримай І не до болотної греблі-загати. Струмочок життя… Де увірвешся ти, Щоб, випаром ставши, полинути в небо? Натомлена душе, сягай висоти – Бо тільки вона є домівка для тебе. Хай кажуть, що ти ефемера, нехай Тебе не відчути […]...
- Вірш Миколи Руденка – Хліб тридцять третього Жила Вкраїна. Плакала, стогнала. Проте я твердо свідчити берусь: За всі віки безхліб’ям не загнала Нікого в землю Україна-Русь. Від тих часів, коли з’явилось рало, Голодних мук не відало село. Хай неврожай – та люди не вмирали: З двадцятим віком лихо це прийшло. Ми ледь живі верталися зі школи – Де кропиви іще з десяток […]...
- Вірш Миколи Руденка – Світ крізь сльозу Світ крізь сльозу – то зовсім інший світ: Адже ж сльоза – не скельце і не лупа. Давно забута мазанка-халупа Від тебе раптом зажадає звіт. І ти їй понесеш всього себе – Туди, де забринів твій перший виток. Твого життя не вельми мудрий звиток Вона у глині вимне й прошкребе. Збагнеш: це лоно неньки, далебі […]...
- Вірш Миколи Руденка – Майже казка Коли і де, і у якім столітті (Чи на землі, чи, мо’ й не на землі) Те грішне “я” жило уже на світі – І ноги мало, й п’ясті чималі. Та славилось воно не кулаками – З ним коїлося дивне і смішне: Пошепче в землю – й над його думками Десь на край світу інше […]...
- Вірш Миколи Руденка – Що ж далі? Що ж далі? Задубіння жил, Подагра, пам’яті судома. Від того, чим ти досі жив, Тобі лишилась тільки втома. Навчись дивитися на світ, Мов він тобі вже не належить. І що змінити в ньому слід – Уже від тебе не залежить. Живи, як той, що вже помер – Не на землі, а на орбіті. Байдужно споглядай […]...
- Вірш Миколи Руденка – Березняк Був березняк – стрункі берези Черкали темінь хмар важку. А восени дерева-Крези Жбурляли золото в ріку. Тут здавна птахи яйця клали, І як у горах повелось, Сюди заходили марали, А часом – обважнілий лось. Дерев не повалили люди – Стоять берези ще живі. Та поруч виросли споруди – Нові будинки житлові. Вода холодна і гаряча. […]...
- Вірш Миколи Руденка – Нічний рядок Вночі не сплю – скриплю зубами: Болять потрощені кістки. А дощ рушає над горбами Та через гори навпрошки. Щось у вікні кошлате, чорне. То ген під кам’яне крило Гора, немов курчаток, горне Дощем захлюпане село. Я шепочу у мертве небо, Що вже й мені туди пора. Горни й мене, гора, під себе. Горни, гора… Горни, […]...
- Вірш Миколи Руденка – На відкритті пам’ятника Марусі Богуславці Були у бронзі королі й поети, І, вибачте, улюблені хорти. Та серед людства цілої планети Де й хто увічнив подвиг доброти? Не Жанна д’Арк, що кличе до походу, Із орачів гуртуючи полки, А та, що кидає вінки у воду – Й нічого більше… Росяні вінки. Їй, видно, тільки це від Бога дано, Та лиш у […]...
- Вірш Миколи Руденка – На Катуні Чи бачив ти, як мати молода, Стрибаючи з крижини на крижину, Долає повінь і волає: – Си-и-ну!?. А ноги їй захлюпує вода. Реве Катунь – зажерлива ріка, Що жартувать не любить і не вміє. А дух Гірський в ущелинах німіє, За нею стежачи іздалека. Там, серед повені, за небокрай В вечірню хмарку димом потягнуло, Їй […]...
- Вірш Миколи Руденка – Вік доживаю Вік доживаю, а не знаю, хто Є та істота, що в мені гніздиться, Й кому належить диво-долото, Що “я” й “не я” різнить, Як те й годиться. Земні роки несуть добро і зло. Коли ж десятиліття проминаю – Неначе не зі мною те було. А з ким?.. Даруй, читальнику,- не знаю. Дивлюсь у себе, мов […]...
- Вірш Миколи Руденка – Скіфський казан Ото були часи: щоб скіфський цар Міг воїнів злічить – хай кожен мечник З усіх усюд для нього вишле в дар Стріли своєї кутий наконечник. Заворушились табуни й гурти У росах степового різнотрав’я. Яскріли списи, брязкали щити Аж десь від Каспію до Подунав’я. І за наказом царського гінця Всю безліч стріл в печах перетопили – […]...
Мої роздуми над творчістю сковороди.