Віяло мадам Полетики – Костенко Ліна

Ідалія Полетика,
Прославилася бабонька,
Цькувала собі генія, знічев’я, просто так.
Тепер в музеях Пушкіна
Зі стін очима кліпає,
За віяло ховається, коли екскурсовод
Ні-ні та й скаже: – Ось вона,
Та сама світська дамочка,
Котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона
Отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,
І є в його загибелі також її вина.
Куди ж тепер їй дітися?
Безсмертя річ безвихідна.
Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!
А що, мадам Полетико?
Позиція невигідна.
Тепер сиди у рамочці,

прилюдно червоній.
Він щедрий, незлопам’ятний,
Він виві тебе з ницості.
Без нього, без убитого, ну ким би ти була?
А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,
Вже років сто розплутують усе, що ти плела.
В дантеса були крильця – сріблясті еполетики.
Він пурхав, ти звивалася – як жевжик і змія.
Воно, звичайно, бувши
Дружиною Полетики,
Годилось би залишити достойніше ім’я.
Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,
Дитя розпусти графської, рождене без вінця.
Як ви цькували генія!
Безжалісно, толокою.
Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?
Ідалія, сучасниця,
/> Ну, як тобі сичалося?
Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було.
Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася,
Щоб люди не побачили роздвоєне жало?
А треба ж було думати,
Царі, дантеси, дубельти,
Ідалія Полетика, і всі на одну масть!
То небезпечно – генія цькувати.
Він у безсмерті страшно вам воздасть.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Моя кімната розповідь.
Ви зараз читаєте: Віяло мадам Полетики – Костенко Ліна
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.