“Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю… ” (поезією В. Симоненка)
Любов, як сонці, світу відкривав
Безмежну велич людської краси.
В. Симоненко
Юність завжди бере своє, весняними вітрами мрій, неспокою, натхнення шукає в скронях, ніжним квітом любові спалахує в серці. І те п’янке, незбагненно солодке почуття переливається в чарівну Поезію. Василь Симоненко зізнається:
Прийшла любов непрохана й неждана –
Ну як мені за нею не піти?
Інтимна лірика – особлива сторінка творчості митця; Вразливість його натури, щедрість і чистота почуттів тут виявилися настільки сильно, що найпростішими,
Ну скажи, хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг…
Я тебе зустрів і не зберіг!
Лише свята любов до матері і Батьківщини за своєю наповненістю і значущістю може порівнюватися із почуттями до коханої жінки:
Найпрекрасніша мати щаслива, Найсолодші кохані вуста…
Любов несе не лише щастя, а й страждання, та все одно поет благословляє зливу почуттів, що освятили його душу. Ставлення до жінки сповнене у Василя Симоненка такої чистоти, такого світла, що одухотвореність кохання
Він кохав, як і жив, – сильно, безоглядно, до краю. І це повною мірою відбилося в його інтимній ліриці:
Дні і ночі думать про тебе,
Виглядати тебе щомить –
Лиш для цього, їй-богу, треба,
Тричі треба на світі жить!
Почуття поета живилися джерелами душевної ніжності. Тому кожне його зізнання звучить як поетична відвертість, бо
Те, що кидали ви, як намисто,
Міліонам красунь до ніг,
Я в душі недоторкане чистим
Для одної для неї зберіг.
Симоненко переконаний, що любов робить людину щасливою:
Ти явилась мені – і здалося, що світ Помолодшав навколо на тисячу літ.
Чистим, щирим і по-лицарськи благородним постає поет перед нами. Поведінка його ліричного героя з вірша “Моя вина” – зразок шляхетності, уміння поступитись, взяти на себе відповідальність за любов і щастя, за помилки обох. У молодих, гарячки переважає здебільшого почуття, а не логіка вчинків, що досить часто призводить до розриву. Так би трапилося й з цими героями, якби юнак не мав мужності взяти на себе одного спільну вину і сказати коханій: “Пробач: моя вина”.
Симоненко не приховує, що іноді пристрасть змінюється розчаруванням, кохання поступається перед байдужістю, бо, як і в житті,
Є в коханні і будні і свята,
Є у ньому і радість і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.
Даремно поет, перегортаючи сторінки своєї збірки інтимної лірики “Полум’я зорі”, в останньому вірші “Прощай, мій зошите!” замислюється:
Чи сприймуть їх колись
І прочитають люди –
Побачимо.
Навіки залишається з прихильниками таланту Василя Симоненка його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна Поезія.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Білий кінь шептало скорочено.