Як я розумію образ білого коня Шептала? (за оповіданням В. Дрозда “Білий кінь Шептало”)
Ти знаєш, що ти людина?
Ти знаєш про це чи ні?
В. Симоненко
Індивід… Особистість… Індивідуальність…
Колись російський письменник М. Горький писав: “Людина – це звучить гордо”. Так, якщо людина – принципова, має свої цінності, розуміється в чеснотах, обраною стежкою по безмежних просторах землі. Тому-то земля й 4юме-режена стежками людських доль, що тягнуться до обрію й зливаються з небом. Згадаймо народу мудрість: Людина – коваль свого щастя. Звідси – зміст життя й обрані шляхи – це результат вибору?! Вольова,
Чи кожен із нас здатен так будувати життя, щоб залишити певний слід на землі? Чи завжди особистість, індивідуальність діє так, як підказує їй душа, серце? Чим пояснити той феномен, коли здавалось би сильна натура, але збочує, зраджує своїм ідеалам, утрачає своє особисте “я”?
Ці та інші питання бунтували мою дитячу голівку після прочитання оповідання В. Дрозда “Білий кінь Шептало”.
Головні герої оповідання – білий кінь (алегоричний образ), Степан, “маленький
Є в оповіданні вражаючі епізоди. Ось один із них. Босоногий хлопчисько своїми чіпкими руками пригнув голову білого коня й владно потягнув на себе. Шептало спершу ступнув кілька кроків і раптом болісно відчув неволю. Хлопчаче “но-но”, поблажливий зверхній дотик роздратували Шептала – його пересмикнуло, з нечуваною силою “він шарпонувся, вирвав кінець повода, диво звівся на задні ноги”, його очі стріляли в цю мить страшними кривавими іскрами. Кінь – уособлення відважної, відчайдушної людини, яка не хоче миритися з приниженням людської гідності, її душа протестує, вона вимагає поваги до себе. “Шептало легко опустився і помчав через гусячу царину в лугову синь”. На мій погляд, “лугова синь” – це символ простору, безмежжя… й волі”.
В. Дрозд надає образові ще й символічного звучання. Ось він (кінь) на лугу, круг нього – соковита трава як символ волі. Та воля пахла “живою вільгістю”, “міцним настоєм лугових трав і молодого сіна”. Не було насильства. Кінь відбивав чіткий ритм, він біг так, ніби наздоганяв самого себе, “розсипаючи по крутій шиї густу білу гриву”. Некошена трава стелилася під його ногами, мокрі мітлиці лоскотали груди, а темно-зеленим хвилям, дається, не було кінця. Радість п’янила: він був сам-самісінький, а навкруги – мовчазна трава. Ось кінь заржав, бо не мав сил стримати свої буйні емоції.
У ці хвилі Шептало “відчував себе так близько й повно із стихією, течією”.
Значну роль в оповіданні відіграють пейзажі. Описи мають різні функції, однак більшість з них відповідає настроям героїв.
Скупавшись у затоці, Шептало відчув себе таки сильним, як ніколи. Він знову заіржав, але тепер уже грізно, і пішов напитися… А в душі читача зріло якесь передчуття: починав розуміти, що має щось трапитися. Описи природи підсилюють емоційність і динаміку дії: небо напнулося, тріснуло навпіл. Шептало побачив себе у водянім дзеркалі Він був такий білий, що аж очі щеміло від тієї білизни… Пішов дощ. Кінь від тягарем спогадів уже не йшов, він брів. Щось каменем лягало на груди. Так, він білий кінь, нащадок циркових арен… Але ж Степан хльоскає його батогом, тому що він уже давно не білий. І знову пейзаж, підсилений дієслівними формами: білий кінь сахнувся, у заростях стало темно, мокро й сиротливо… Йому захотілося почути Степанів голос… Він дорікав себе за те, що втратив гордість, але його вабило села і… владна Степанова рука. А ще він ке хотів білим з’являтися перед інших коней… То тільки гірше зробиш собі. Шептало доходить висновку, що в цьому житті, у середовищі, до якого він уже звик, краще залишатися “сіреньким і покірним”. Кінь знав свою білизну, “а про чуже око краще лишитися колишнім”, він хлюпнувся в калюжу й покотився по доріжці”. Ось тепер став таким, як усі!
Оповідання “Білий кінь Шептало” має глибокий філософський підтекст: навіть сильна особистість під впливом оточуючих обставин часто втрачає свою індивідуальність, знеособлюється і починає діяти, як усі. Сьогодні, коли на полицях книгарень лежать книги з неприхованим осудом системи оповідання В. Дрозда набуває актуальності. Сильна людина сьогодення (маємо на увазі українську інтелігенцію, яка бунтує проти сучасного хаосу, їй видиться смак волі (наприклад, свобода слова!), але вона й страхається її, бо не знає, як діяти. Символічно звучать останні рядки твору: “Під ранок кінь повертається до кошари, просуває голову між жердин загорожі та дрімає, стомлений нерозумною балаканиною”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Легендарний морозенко.