Юлія Кириленко – Зглянься світе наді мною!
Зачекай, не спіши, більш не треба
Душу ніжну словами кропити,
Подивись, сонцесяйний мій Фебе,
Глянь на мене, блаватовий світе!
Хоч тобі далебі не до мене,
Ти вгорі загаптований цвітом,
Я ж сплітаю тут руки студені,
Проростаю в душі неофітом.
А десь там, серед вулиць-мережок,
В’ються долі нитки мов шовкові,
Мойри плутають їх обережно
Візерунками на рушникові…
А вони, розплітаючись, линуть
Вдаль судинами довгих доріг,
Мчать туди, де ключі журавлині,
Де спориш обплітає поріг,
Де стрічають так
Що тепло струменіє в висках,
Де запалює зорі свічадо,
Літній ранок втопає в дощах,
Мерехтять неозорії ниви,
Легіт шле поцілунків крилатих.
Там гуляє мій друг рудогривий,
Що на волі відмалку жонатий…
Туди рветься душа моя! Чуєш?
Не зімкнуть її жоднії пута!
Мені сонце саме так віщує…
Та фортуна під кригою скута.
Натякни лишень, муки всі за що?
Під склепінням багряним блукаю,
Від багнетів ховаюся, лячно,
Люті кулі на півнебокраю!
Світанкові рум’яні ланіти
Бгають неба лазурні спіралі,
Наді мною ж Аїдові діти
Розсипають свої пасторалі.
Там черленять серпанки фрезові,
Обеліск воздвигають гранітний
Тому серцю, що билось до крові.
Тож і я вступлю в герць вікопомний,
За ружину візьму собі слово,
Інкрустоване вірою й болем,
Кожен такт прозвучить оркестрово!
Бузувірам мене не зламати,
Не купити солодкою здобою,
Буду рівно рамена тримати,
В мені правда засіла хворобою!
Поверни лиш весни оксамити,
Бо без неї втрачаю всі сили…
Мчіть сюди, осяйні афродіти,
Меч гостріть, дерзновенні ахіли!
Хай ще досвіду я не зазнала,
Юний вік не завада в бою,
Із очей зла облуда упала,
Доспіваю вже пісню свою!
Ти судить мене хочеш, мій світе?
Покарати за дерзкість оцю?
Мене зробиш своїм сателітом
І в кривавім зтруїш багрецю?
Хіба те, що я денно і нощно
Всепрощення молю у небес,
Осуждення для мене наточить,
Роздратований, грізний Зевес?
Хіба те, що не хочу коритись
Галасливим блюзнірським законам,
Що несу своє слово зігріте,
Варте зустрічі з млявим Хароном?
Дай одвіт, розжени дні імлисті,
Важіль часу щосили стисни,
Із брунатним простись падолистом…
На альтанці кришталик сльози.
Хоче плач оповити габою,
Нашпилити на душу печаль,
Творить вечір гравюри різьбою,
Напинає на світло вуаль.
Та я стримаю біль ошалілий,
У кайданах сидітиме звір.
Чар нічних арештант охмелілий,
Ти протнеш неба чистий сапфір.
Я ж чекатиму ранку терпляче,
Я чекатиму метаморфоз.
Враз омиє, мов злотом киплячим,
Сонця промінь, ясний віртуоз.
Де Надир зіштовхнеться з Зенітом,
Перев’ють руки небо й земля,
Упадуть крижані моноліти,
Світ скарбує моє там ім’я!
І візьме він мене у долоні,
Гляне так, що сп’янію ураз,
Рине відзвук гучний саксофонів,
Із весною ми створимо джаз!
Я скажу їй: “Плесни філіжанку
Теплих мрій та палких сподівань,
Оселися навіки на ганку,
Проводжай мене й знову стрічай!”
Вона ж тихо мені прошепоче,
Щоби я не жила біжучи…
Брості мов малахітові очі,
Гнатись дужо немає за чим.
Все що є – суща це насолода,
Всі, хто поруч, це жар почуття.
Хай неквапно світ любий проводить
Павутинням лілейним життя!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
До ліро-епічних належить твір.