Залевський Микола – Хлопчик-мізинчик



Жив колись лісоруб із дружиною, і було у них семеро дітей – всі хлопчики. Меншенькому минуло лише сім років. Сім’я була дуже бідна, і з сімома дітьми батькам доводилося дуже скрутно, бо ніхто з синів ще не міг заробити на хліб.
А ще непокоїло батька те, що найменший був дуже тихенький – такий, що й слова, було, від нього не почуєш. Та хоч усі мали його за дурника, насправді ж він був просто надзвичайно лагідний на вдачу.
Він був дуже маленький, коли народився,- не більший від мізинця на зріст,- тому й назвали його Хлопчик-Мізинчик.
Старші

брати завжди і в усьому кривдили його, і так траплялося, що завжди і в усьому його робили винним. Проте він був най-кмітливіший і найрозсудливіший з усіх братів, і хоч мало говорив, зате багато слухав.
Випав якось важкий рік, і такий настав страшенний голод, що лісоруб із дружиною не знали, чим прогодувати своїх дітей. думали, думали і, зрештою, намислили їх позбутися.
Одного вечора, коли діти полягали спати, лісоруб сидів біля вогню разом із дружиною. І хоч серце у нього стискалося з горя, він сказав:
– Ти сама бачиш, не прогодувати нам дітей. У мене немає сили дивитись, як вони помирають з голоду. От
і вирішив я одвести їх завтра в ліс та й покинути там. Це дуже просто зробити: поки вони в’язатимуть хмиз, ми тихенько втечемо від них.
– Ах,- вигукнула жінка,- невже ти сам хочеш занапастити своїх дітей?
Лісоруб довго умовляв дружину, все говорив про їхні злидні, але вона ніяк не могла зважитись на це страшне лиходійство.
І все-таки, подумавши, як нестерпно буде бачити голодну смерть своїх дітей, вона погодилася нарешті з чоловіком і вся в сльозах пішла спати.
А Хлопчик-Мізинчик тільки вдавав, що спить. Насправді ж він не пропустив жодного слова з цієї розмови. Він почув із свого ліжечка, що батько з матір’ю гомонять про щось важливе, встав тихенько і непомітно заліз під батьків стілець. Так він і підслухав усе.
Потім він знову ліг у постіль, але вже не спав, а думав, що йому робити.
Устав він рано-вранці, пішов на берег струмка, набрав собі повні кишені білих камінчиків і повернувся додому.
Братам Хлопчик-Мізинчик не сказав нічого, бо ті ще спали.
Коли всі діти попрокидались, батько з матір’ю погодували їх черствим хлібом з цибулею і повели в ліс збирати хмиз.
Нічого не підозрюючи, діти весело пішли за батьком та матір’ю.
Ішли вони довго і нарешті прийшли в ліс, та такий густий, що за десять кроків нічого не було видно.
Лісоруб почав рубати дрова, а діти гуртом збирали хмиз і складали в купи.
Побачивши, що хлопчики захопилися роботою, батько з матір’ю нишком одійшли од них, а потім звернули на вузеньку звивисту стежку та й пішли собі зовсім.
Згодом діти побачили, що залишились самі, і почали з переляку кричати й плакати.
Тільки Хлопчик-Мізинчик не плакав, бо знав, як повернутися додому. Коли вони йшли в ліс, він весь час виймав з кишені й кидав білі камінчики, яких назбирав уранці біля струмка. По тих камінчиках він сподівався вибратися тепер з лісу і тому сказав братам:
– Не бійтеся, хлопці! Хоч батько з матір’ю і покинули нас тут, але я приведу вас додому. Ідіть лишень за мною.
Брати пішли за ним, і він привів їх до самої хати тією ж дорогою, якою вони прийшли в ліс.
Але діти не наважились одразу ввійти в дім і зупинилися послухати біля дверей, про що розмовляють батько з матір’ю.
А треба сказати, що коли лісоруб із дружиною повернулися додому, хазяїн якраз прислав їм десять золотих. Він так давно був винен лісорубові ці гроші, що бідолаха вже ніколи й не сподівався їх одержати.
Одержавши гроші, лісоруб, який прямо-таки помирав з голоду, страшенно зрадів і відразу ж послав дружину до різника. А що вона теж давно вже нічого не їла, то купила м’яса втричі більше, ніж було потрібно для вечері на двох.
І от, коли вони наїлися, жінка зітхнула й каже чоловікові:
– Ах, де ж це тепер наші бідолашні діточки? Вони б досхочу наїлися тим, що у нас залишилося після вечері. І як це в тебе вистачило духу занапастити рідних дітей? Адже це ти вигадав покинути їх у лісі, а я ж тобі говорила, що ми ще будемо жалкувати. Що вони тепер роблять у тому дрімучому лісі? Може, їх уже вовки з’їли? – І вона голосно заплакала.- Ой, де тепер мої діточки, мої бідні діточки?
Лісорубові й самому було дуже жаль дітей, але він намагався не показувати цього і все вмовляв дружину не згадувати про них. Але жінка так і заливалася слізьми і все казала:
– Ой, де тепер мої діточки, мої бідолашні діточки?
А діти за дверима почули її голос і ну гукати всі разом:
– Ми тут!
Мати кинулась відчиняти їм двері.
– Яка ж я рада,- казала вона, обіймаючи та цілуючи дітей,- що знову бачу вас, любі діточки! Втомилися ж ви, мабуть, і зголодніли!
Хлопчиків не треба було просити двічі, вони посідали за стіл і так допалися до їжі, аж батькові з матір’ю любо було дивитися на них. Після вечері вони навперебій почали розповідати про те, як страшно їм було в лісі і як Хлопчик-Мізинчик вивів їх на дорогу за допомогою білих камінчиків.
Лісоруб із дружиною були дуже раді, що діти знову з ними, і радість їхня тривала доти, поки у них лишалися гроші.
Та коли всі десять золотих були витрачені, батько й мати знову засумували і знову вирішили завести дітей у ліс, цього разу якнайдалі, щоб уже позбутися їх назавжди.
Хоч як тихо намагалися вони говорити про це, а все-таки Хлопчик-Мізинчик їх підслухав і цього разу.
Наступного дня він устав раніше, щоб піти по камінчики, але набрати білих круглячків йому не пощастило: завбачливі батько й мати міцно замкнули двері, і Хлопчик-Мізинчик не зміг вийти з хатини.
Він уже не знав, що йому робити, але мати якраз дала їм по шматку хліба на сніданок. Хлопчик-Мізинчик вирішив, що тепер замість камінчиків кидатиме хліб – крихта по крихті, і ввечері знайде по тих крихтах дорогу додому. Тому він не став їсти свій хліб, а засунув його непомітно в кишеню.
Батько й мати цього разу завели дітей у самісіньку гущавину лісу, в найтемніше місце. Звеліли їм збирати хмиз, а самі втекли манівцями.
Та Хлопчик-Мізинчик не дуже засмутився. Він був певен, що легко знайде дорогу назад по крихтах хліба, які він кидав, коли всі йшли у ліс.
Але як же він здивувався, коли побачив, що його крихт ніде немає й сліду: прилетіли птахи і все поклювали.
Діти засумували. Що довше вони блукали лісом, то далі забиралися в непролазну гущавину.
Настала ніч. Знявся вихор, і брати ще дужче налякалися. Хлопчикам здавалося, ніби з усіх боків чути виття вовків, які біжать, щоб з’їсти їх. І вони не наважувалися ні заговорити одне з одним, ні навіть голову повернути.
Незабаром почалася злива, і бідолашні діти промокли до кісток.
На кожному кроці вони ковзалися й спотикалися, падали в грязюку, підводились і знову падали.
Нарешті вони вибралися на рівне місце і вирішили трохи відпочити. Брати посідали на пень, а Хлопчик-Мізинчик видерся на високе дерево подивитись, чи немає де поблизу дороги або людського житла.
Озираючись навкруги, він помітив маленький вогник, що мерехтів десь дуже далеко за лісом, наче там свічка горіла.
Хлопчик-Мізинчик зліз із дерева, і в ту ж мить вогника не стало. Це його дуже засмутило, але він усе-таки повів братів у тому напрямку, де згори побачив вогник.
І коли вони нарешті вийшли на узлісся, перед ними виразно замиготіла світла цяточка.
Нарешті діти таки підійшли до хати, де світилося.
Постукали. За хвилину якась жінка відчинила двері й запитала, чого їм треба.
Хлопчик-Мізинчик відповів, що вони бідні діти, заблукали в лісі й хочуть переночувати в неї.
Побачивши, які вони всі гарненькі, добра жінка заплакала і сказала:
– діточки ж ви мої бідолашні, та чи знаєте ви, куди прийшли? Це ж людожерова оселя!
– Ах, тітонько,- сказав Хлопчик-Мізинчик, тремтячи від холоду й страху,- що ж нам робити? Якщо ви нас не пустите, вовки в лісі напевне з’їдять нас ще цієї ночі. Вже хай краще нас з’їсть людожер. до того ж, може, він нас пожаліє, якщо ви його добре попросите.
Дружина людожера подумала, що їй, може, пощастить сховати дітей до ранку, пустила їх у хату і повела до вогнища, де на рожні смажився цілий баран людожеру на вечерю.
Тільки-но хлопчики зігрілись, як хтось загрюкав у двері: це повернувся додому людожер.
Його дружина відразу ж сховала дітей під ліжко й пішла відчиняти двері.
Людожер ввійшов у кімнату, запитав, чи готова вечеря та чи є вино, і сів до столу. дружина поставила перед ним величезний глек вина, поклала цілого барана. Баран ще не досмажився, кров ще сочилася з нього, але тим смачнішим він здавався людожеру, що швидко обгризав баранячі кістки і спрагло ковтав вино.
Раптом людожер випростався і почав принюхуватись, крутячи головою на всі боки та бурмочучи, що чує запах свіжого м’яса.
– Так,- одказала дружина,- ви й справді чуєте запах теляти, яке я тільки-но оббілувала.
– Я чую запах свіжого м’яса, кажу тобі ще раз, – повторив людожер, скоса позираючи на неї.- Тут, мабуть, є щось таке, чого я й не збагну.
Він підвівся з-за столу і пішов прямісінько до ліжка.
– Ага! – заревів він, побачивши дітей.- То ти мене хотіла обдурити! І чого це я не з’їв тебе досі? Твоє щастя, що ти вже стара. А ця чудова дичина потрапила до мене якраз вчасно, я нею почастую завтра трьох людожерів, моїх приятелів.
І він витяг хлопчиків одного по одному з-під ліжка.
Бідолашні діти кинулися на коліна, благаючи пощадити їх. Але перед ними був найжорстокіший з людожерів, який не знав жалю. Він сказав, що печеня буде дуже смачна, хай тільки дружина не полінується і приготує добру підливу.
Людожер дістав довжелезного ножа і почав старанно гострити його. Нагостривши ножа, схопив одного хлопчика за ногу, але дружина сказала:
– І охота вам морочитися з ними зараз, уночі? Невже у вас завтра не буде для цього часу?
– Мовчи,- обірвав її людожер,- так вони будуть смачніші.
– Але ж у вас ще стільки м’яса: теля, два барани, півсвині.
– Ну, гаразд,- погодився людожер.- Почекаю до завтра. дай-но їм тільки як слід повечеряти, щоб вони не схудли, а потім поклади їх спати.
Добра жінка дуже зраділа, що людожер все-таки не порізав дітей, і принесла їм вечеряти. Але брати з переляку нічого не могли їсти.
А людожер знову розсівся біля столу і почав пити вино, дуже задоволений, що буде чим почастувати приятелів. З радощів він випив на дванадцять кухлів більше, ніж випивав звичайно, і пішов спати дуже п’яний.
Людожер мав семеро дочок. У маленьких людожерок були червоні товсті щоки, бо їли вони сире м’ясо, як і їхній батько. Очі у них були маленькі, сірі й зовсім круглі, носи – гачком, а роти – величезні, з довгими, кривими, надзвичайно гострими зубами. до того ж вони були страшенно лихі й скрізь нападали на людських дітей, хоч би де їх побачили.
Їх рано клали спати. Всі семеро спали в одному великому ліжку, і в кожної замість нічного ковпачка був золотий вінок на голові.
У тій кімнаті було ще одне велике ліжко, в яке дружина людожера поклала спати сімох хлопчиків, а сама пішла в іншу кімнату, щоб і собі трохи поспати.
Хлопчик-Мізинчик дуже боявся, щоб людожер не передумав і не порізав їх уночі. Лягаючи в ліжко, він уважно оглянув кімнату і помітив золоті вінки на головах у людожерових дочок. діждавшись, коли всі поснули, він тихенько підвівся, зняв з братів і з себе нічні ковпачки і, підкравшись до ліжка маленьких людожерок, надів на них ті ковпачки, а їхні вінки – на себе і на своїх братів. Він був певен, що коли людожер поночі прийде їх різати, то ця хитрість їх урятує.
Так воно і сталося. Опівночі людожер прокинувся і справді пошкодував, що відклав на завтра те, що можна було зробити ще звечора. Він швидко підхопився з ліжка і взяв свого довжелезного ножа.
– Ну, поглянемо,- сказав він,- як поживають наші маленькі дурники. Чого це я справді не зробив свого діла відразу?
Він пробрався навпомацки в дитячу кімнату і підійшов до ліжка, в якому лежали хлопчики. Вони всі спали. Не спав тільки Хлопчик-Мізинчик – він дуже перелякався, коли людожер почав обмацувати йому голову.
Але людожер помітив золотий вінок і сказав:
– От тобі й маєш, міг би порізати власних дочок! Видно, звечора я забагато випив.
Потім він пішов до ліжка дочок і, намацавши нічні ковпачки, сказав:
– Ага, ось де вони, малі голуб’ята! Ну, то сміливіше за роботу! І він без вагання перерізав горло всім сімом дочкам. Після цього, дуже задоволений, повернувся до своєї кімнати і ліг спати.
Як тільки Хлопчик-Мізинчик почув, що людожер захропів, він негайно розбудив братів і сказав якнайшвидше одягатися та йти за ним слідом.
Вони тихенько спустились у сад і перелізли через паркан. А опинившись за парканом, хлопчики щодуху кинулися тікати.
Майже всю ніч діти бігли світ за очі і весь час тремтіли від страху.
Прокинувшись уранці, людожер сказав дружині:
– Іди-но нагору та помий наших учорашніх хлоп’яток. дружина людожера подумала, що чоловік посилає її умити й
Одягти хлопчиків.
Добра жінка піднялася нагору, побачила, що семеро її дочок зарізані, і знепритомніла.
Тим часом людожер, не дочекавшись дружини, пішов слідом за нею.
Побачивши те жахливе видовище, він і сам перелякався.
– Ой, що ж це я накоїв! – заволав він.- Усе це витівки тих малих негідників! Ну, та відплачу ж я їм і негайно відплачу!
Він виплеснув глечик води в обличчя своїй дружині, а коли вона опритомніла, сказав:
– давай-но швидше мої семимильні чоботи – я хочу впіймати цих хлопчаків.
Узувши чоботи, людожер кинувся навздогін за братами і, оббігши всю округу, нарешті напав на слід бідолашних дітей, які були вже зовсім недалеко від батьківської хати.
Він мчав, перестрибуючи з гори на гору і переступаючи через ріки, немов через маленькі струмки.
Помітивши людожера, діти стали шукати, де б сховатися.
Хлопчик-Мізинчик побачив у скелі невеличку печеру, завів туди братів і сам заліз, спостерігаючи, що робитиме далі людожер.
А той, знесилившись від довгої гонитви (бо в семимильних чоботях дуже швидко стомлюєшся), захотів відпочити. Випадково сталося так, що він сів якраз на ту саму скелю, під якою сховалися діти.
Посидівши трошки, людожер заснув і почав так страшно хропти, що бідолашні діти перелякались, як тоді, коли він підійшов до них з ножем.
Тільки Хлопчик-Мізинчик не перелякався Він сказав братам швиденько тікати додому, поки людожер спить, а про нього не турбуватися. Брати послухались його поради, вилізли з печери і швидко добігли до хати.
А Хлопчик-Мізинчик підкрався до людожера, тихенько стяг з нього семимильні чоботи й відразу взув їх сам.
Чоботи були надзвичайно великі й страшенно широкі. Але вони були ще й чарівні і збільшувались або зменшувались якраз по нозі тому хто їх взував.
Тож, коли Хлопчик-Мізинчик взув чоботи, вони прийшлися йому саме впору, ніби на нього були шиті.
Взувши семимильні чоботи, Хлопчик-Мізинчик побіг просто до двору короля.
А король у той час воював із своїм сусідою. Саме напередодні відбулась велика битва, але невідомо було, хто переміг. Війська були так далеко, що навіть найпрудкіший кінь міг доскакати звідти до столиці не швидше, ніж за три дні.
Хлопчик-Мізинчик прибіг до короля і сказав, що береться до вечора повідомити його про долю битви.
Король відразу ж призначив його своїм гінцем-скороходом, і незабаром Хлопчик-Мізинчик приніс йому добру звістку, а зраділий король щедро винагородив його.
Невдовзі Хлопчик-Мізинчик повернувся до батьків, і відтоді вони вже ніколи не бідували.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Аналіз поеми катерина.
Ви зараз читаєте: Залевський Микола – Хлопчик-мізинчик