Засудження фанатизму в оповіданні М. Хвильового “Я (Романтика) (1 варіант)

Фанатизмом тлумачний словник називає пристрасну відданість якій-небудь справі. Добре, якщо людина є фанатом футболу, красивих автомобілів, і страшно, коли єдиним сенсом життя людини стає

Політична ідея. Страшно, оскільки заради цієї ідеї фанатик зробить що завгодно, навіть найстрашніший злочин. У цьому нас переконує видатний український письменник початку XX століття Микола Хвильовий своїм оповіданням “Я (Романтика)”.

“Я – чекіст, але я і людина”, – зізнається головний персонаж оповідання, навіть не уявляючи, як мало в ньому залишилося від людини. Його роздвоєна душа ще болить і страждає (адже ж віддавати накази про розстріли – це непроста справа), але відчуває свою приреченість. На варті людяності ще стоїть мати, але і вона відчуває тривогу за сина, якого втрачає: “Тривога. – Мати каже, що вона поливала сьогодні м’яту, і м’ята вмирає в тузі… І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки”. Він – її “м’ятежний” син, а проти кого чи проти чого він повстає? Я думаю, в першу чергу проти людської моралі, яка вважає життя найбільшою цінністю.

Говорять,

що людину можна пізнати з того, які в неї товариші. Хто оточує головного персонажа оповідання? Доктор Тагабат, його “безвихідний хазяїн”, безвольний і слабкий Андрюша та дегенерат, у якого немає навіть імені. Це різні особи, чи це складові частинки душі героя твору: безглузда жорстокість, боягузтво, тупість і безумовне виконання наказів? Із цього кола немає виходу. Та якщо для когось кращою буде смерть, то для нього головне – довести, що він гідний довіри ідеологів партії, що він зможе виконати будь-який наказ.

Той, хто вбив одну людину, зможе вбити й іншу. І не важливо, хто це: злодій, безвинна мати трьох дітей чи мати власна. Рештки людяності втрачає персонаж, коли опиняється перед вибором: залишитися вірним ідеї більшовизму чи залишатися Людиною. Фанатик зробив свій вибір: “… я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню”.

Дехто скаже, що герой переживає трагедію. Хіба? Він робить свідомий вибір, а значить, розуміє, від чого відмовляється, чого досягає. І каятися тоді, коли ти скоїв те, чого прагнув, смішно. Він хотів відчувати себе справжнім представником трибуналу, людиною нового часу, а по суті став звіром – без душі, без серця. Убивши власноруч матір, він убив свою совість – те, що відрізняє нас від тварин, та й то, тварини не убивають собі подібних.

Мабуть, цілком вмотивовано, що Микола Хвильовий наголошує на тому, що після злочину герой оповідання лишається вдвох із дегенератом з приплюснутим лобом. Дійсно, ніщо тепер не відрізняє його від цього сліпого виконавця наказів. Його подальша доля – бути в оточенні подібних істот. Віддаляється від персонажа вимріяна “загірна комуна”, яка бачиться тепер мертвою пустелею, не освяченою божественною присутністю Марії.

Микола Хвильовий вимагає від кожного читача залишатися людиною перш за все. Ніщо не може бути ціннішим за це високе звання. Засуджуючи сліпий фанатизм, письменник апелює до людської свідомості, підводячи до думки, що тільки людяність є вічною категорією, і ніякі гасла, ідеї не повинні збивати нас зі шляху морального самовдосконалення.